«Одна битва за іншою»: як Пол Томас Андерсон зняв миттєву класику
З 24 вересня в українському прокаті стартувала кіноепопея Пола Томаса Андерсона. Фільм отримав визнання кінематографістів (від Спілберга до Скорсезе) та критиків, які назвали «Одну битву за іншою» найважливішою кінострічкою 2020-х. Станіслав Тарасенко розмірковує, чи існує поняття миттєвої класики та чи справді історія про родину лівих радикалів стала головним твором режисера.
Класик — статус старечий. У нього вшитий певний етикет: класиком легітимно називати авторів у закаті, у їх 70–80 років чи, навіть краще, коли вони йдуть у засвіти. Андерсон розбавив статистику: він є класиком сучасного кінематографа у свої 55, якщо не став ним ще наприкінці 90-х.
Андерсон — насамперед драматург, якому тісно в одній лише драмі. Мало кому з режисерів так легко дається зміна регістру: психоделічний ейсід-детектив про покоління постгіппі, антикапіталістична притча про нафтодобування чи картина про порноіндустрію п’ятдесятирічної давності. «Одна битва за іншою» — його найбільш амбітний і мегаломанський проєкт. Бюджет у $130 мільйонів, Леонардо Ді Капріо, який мріяв працювати з режисером, нетипові для андерсонівської кіномови екшен-сцени з автомобільними погонями, перестрілками і поліцейськими облавами. Усе в «Одній битві за іншою» вказує на те, що Андерсон зняв роботу, яка займатиме особливе, навіть нетипове місце в його фільмографії. І той факт, що «Битва» не має жодних шансів окупитися у світовому прокаті, лише підігріває додатковий інтерес.
Головний герой картини — революціонер-підривник Боб Фергюсон (Леонардо Ді Капріо). Боб примикає до ліворадикальної організації «Франція 75». Підриває банки та електростанції, закохується в активістку Перфідію (Теяна Тейлор) та вирішує зав’язати. Разом вони відкладають вибухівку куди подалі і виховують доньку Віллу (Чейз Інфініті). Але колишніх революціонерів не буває, отже, щастя триває недовго. На слід родини виходить правий радикал Стівен Локджо (Шон Пенн), після чого все котиться до біса.
Доволі показово — і це не спойлер, — що Вілла насправді є плодом ідеологічно неприйнятної любові Локджо і Перфідії. Як і недавній «Еддінгтон» Арі Астера чи «Падіння Штатів» Алекса Ґарленда, фільм Андерсона препарує трампівську Америку з її поляризацією поглядів і виносить однаково суворий вирок усім радикалам.
«Одна битва за іншою» — традиційне для Андерсона постмодерністське кінополотно, сплетене з різних жанрів. Бойовик, чорна комедія, психологічний трилер, політичне кіно, сатира — тональність «Битви» змінюється, набуваючи то характеру абсурдистського гротеску, то форми серйозного соціального висловлювання. Персонажі Бенісіо Дель Торо або Шона Пенна в один момент височіють до високої трагедії, а в інший — спускаються вниз поверхом до «низького жанру» фарсу. Саме ця жанрова і тематична всеїдність багато в чому визначає творчість Андерсона. Ось чому його картини так точно ілюструють дух свого часу — вони виражають особливості епохи комплексно, а не однобічно.
Це параноїдальне кіно. Більшу частину стрічки до смерті обкурений Фергюсон, чиї мізки, за його ж словами, давно «перетворилися на холодець», намагається врятувати дочку. Андерсон запрошує в черепну коробочку героя, де згущується обсесія та параноя — очевидна метафора тієї атмосфери, якою охоплена сучасна Америка, що роздирається з усіх боків: і зліва, і справа. Взагалі, параноя — давній предмет інтересу Андерсона. Він уже зняв кислотний детектив про ФБР та змови у «Вродженій ваді», заснований на романі корифея постмодернізму та автора одних із найскладніших для прочитання романів Томаса Пінчона. «Одна битва за іншою» — ще одна вільна екранізація твору письменника, цього разу роману «Винокрай». Тут Андерсон інтертекстуальний: його робота перекликається не тільки з лякаючою шизотрагедією Пінчона, а й із сьогоднішніми політичними та культурними реаліями, і, звісно, з важливими для нього фільмами на кшталт «Битви за Алжир», «Конфіскатора» і «Великого Лебовські».
Але чи є охоплений параноєю і батьківським інстинктом Фергюсон головним героєм? Формально — так, на ділі — ні. Андерсон повільно робить рокіровку: центральним ядром є Вілла. Вона покликана розплачуватися за дії батьків, і саме про це картина — про помилки, за які розплачуватимуться наші діти. Кожен революціонер прагне перекроїти світ згідно зі своїми ідеалами, але здебільшого залишає руїни. Андерсон, здається, вірить у наступне покоління і контрреволюцію. Можливо, в них вийде краще.
Кадри: Warner Bros. / Courtesy Everett Collection
