6 вистав київських театрів на тему війни

Через рік після повномасштабного вторгнення у репертуарі столичних театрів з’являється все більше вистав на тему нинішньої війни. Або ж постановок за текстами, які дуже близькі до того, що зараз відбувається в Україні.

Розповідаємо про найцікавіші з вистав.

“Військовий концерт”

16 березня Театр Драматургів – об’єднання представників української сучасної драми, заснований Максимом Курочкіним, нині – сержантом ЗСУ з позивним “П’єса”, презентує свою першу після початку війни виставу. Як сказано у підзаголовку: “дев’ять коротких композицій про життя українців для західної авдиторії”. Як анонсують її самі автори – “це спроба пояснити себе після 24 лютого 2022 року”.

Анастасія Косодій, драматург, авторка п’єси «Військовий концерт»:

“Цей текст був написаний у травні 2022 року на замовлення львівської організації Jam Factory Art Centre. Потрібен був “універсальний” текст, яким можна було б презентувати Україну та наш дискурс на будь-якій українській сцені, згодом ми його читали у Данії, Чехії, Німеччині.

Це свого роду “хор” безлічі досвідів, але також – спроба дострибнути трохи далі простого опису жахливої реальності, розвідка у свій власний внутрішній світ громадянина України під час війни.

Очевидно, українській аудиторії нелегко сприймати вистави про війну, однак це не означає, що таких вистав не має бути. Особисто я тримаюсь думки, що навіть в умовах активної війни театр має говорити про дійсність.

Якщо без спойлерів, про що вистава, то приблизно так: війна про війну і нас на цій війні. І про пошук шляху, яким рухатись далі”.

Анастасія Сегеда, режисерка вистави:

Примітка «Для західної авдиторії» – це, як інформаційна складова вистави для людей, які живуть за кордоном і не сильно занурені в наші реалії, так і «іронічна» відсилка до того, що в нашій країні люди так само часто живуть поза реальним контекстом.

Це рефлексії на тему війни, яка триває дев’ять років та її повномасштабного етапу. Спосіб осмислити дійсність, навчитись з нею співіснувати і зробити крок вперед.

Про війну говорити необхідно. По-перше це допомагає проживати події, розділяти їх, по-іншому сприймати. По-друге, як би це не було важко, потрібно постійно собі нагадувати, що війна триває, щоб не було як минулі роки, коли для багатьох її ніби не було. Інакше ми ніколи не переможемо і не зможемо змінити наше життя”.

“Переклади” та “Україна в огні”

До маленького селища, яке міцно тримається свого коріння, прибувають солдати-колоністи. Їхнє завдання – насаджувати іншу мову, “перекладати стару архаїчну, якої ви тут вперто тримаєтесь, на “хорошу”. Відповідно – й адаптувати назви сіл й містечок під свої імперські потреби.

Ні, це п’єса не про окупацію Криму чи Херсонської області. “Переклади” ірландський драматург Браян Фріл написав у 1980 році про свою країну, але в Україні 2022-го у постановці режисера Кирила Кашлікова вона виявилася як ніколи на часі.

Так само актуальним виявився вже класичний текст Олександра Довженка про події в українському селі часів Другої світової.

Ганна Гринчак, акторка, заслужена артистка України:

“Постановка «Перекладів» задумувалася давно, і коли почалася війна, стало зрозуміло, що настав час цього матеріалу, він був, так би мовити, на поверхні, все було готове до постановки.

Коли ми репетирували цю п’єсу з акторами, не треба було зайвих слів. В інший час, можливо, довелося би пояснювати, як це – жити у таких обставинах, що за події відбуваються у п’єсі, як ці люди існували, як боролися за свою мову. Але влітку 22-го ми вже були у тій ситуації, коли можна було про це не говорити. Всі і так все розуміли, тому репетиції відбувалися дуже органічно, не було непорозумінь.

«Україна в огні» – це теж було швидко і органічно, як постріл. Найголовніше, що поєднує героїв твору Довженка і нас зараз – це люди. Ми такі ж, як і вони тоді, хочемо того самого – бути вільними, не хочемо підкорятися.

Мені здається, у багатьох глядачів зараз з’явилася жага до театру, саме жага емоцій. Ми зараз дуже міцні, багато тримаємо у собі, намагаємось не розслаблятися, не піддаватися зайвим емоціям. І тому сходити до театру – це такий легальний момент, коли ти можеш поплакати, типу “це не я розклеїлась, а це така вистава чуттєва, чи тема така”. Можливість скинути зайві емоції, але при цьому не звинувачувати себе у слабкості.

До вистав на тему війни необхідно ставитися з обережністю, або використовувати форми, які не травмують глядача, щоб зайвий раз не нагадувати йому про те, що він пережив за цей час. Коли я чую гучні звуки на виставі про війну, то мене пересмикує. І кілька разів таке було навіть на сцені. Я б хотіла уникати цього, тобто просто використовувати якісь інші засоби. Але такий матеріал потрібен, тому що іноді у виставах може бути і комедійний, життєстверджувальний погляд, з позицій, що ми все переживемо, і навіть це.

“Двоє”

Кілька десятків коротких, не пов’язаних між собою спостережень про стосунки чоловіка та жінки. Прем’єра відбулася восени 2021 року, а після початку війни виставу оновили та адаптували під реалії.

Тепер у виставі розповідають, що “Двоє” – це, серед іншого, не їхати за кордон без коханого, та спільний донат на підтримку ЗСУ замість вечері у ресторані.

Дмитро Весельський, режисер вистави:

“Це вистава-конструктор, такий собі трансформер. Ми ще до прем‘єри домовилися, що будемо працювати над виставою весь час, поки вона існуватиме, змінювати епізоди, і додавати нові, які обов‘язково підкидатиме нам життя. Тому щоразу, коли ми граємо цю виставу – граємо нову редакцію.

Звісно, війна усіх нас збагатила досвідом. Здебільшого болючим. Він не міг не вплинути на наше життя, на наші стосунки, а отже - і на виставу.

Перед кожною виставою я кажу глядачам, що сьогодні похід у театр – це не просто похід, а маніфестація життя! Глядачі – це наше натхнення. Те, з якою спрагою вони відвідували театр навіть в найтемніші періоди цієї війни, те, з якою готовністю сприймали не лише розважальні вистави, а й серйозні, болючі, дає нам енергію та віру в перемогу.

Я впевнений, що вистави на тему війни необхідні. Театр не може ігнорувати реалії, не може не пропускати через себе події, що відбуваються зараз. Але підхід до роботи з подібним матеріалом не терпить поверховості, ажіотажу та поспіху. Важливо пропустити крізь себе біль, щоб допомогти справитися з ним іншим.

“Обличчя кольору війна” та “Життя переселенське”

Спочатку Театр на Подолі минулого року, а потім Театр Лесі Українки люб’язно надали своє приміщення митцям, що вимушено тимчасово перебувають поза межами рідного міста.

Актори заснованого у Маріуполі театру пробули в окупації майже півтора місяця, зайняте росіянами місто їм довелося залишати пішки.

Перша вистава “Обличчя кольору війни” у постановці режисера Олексія Гнатюка створена на основі реальних історій акторів театру – про перебування у підвалах та під постійними обстрілами, про те, як їм вдалося вирватися із справжнього пекла.

А вже на початку березня відбулася прем’єра нової вистави “Життя переселенське” – година відвертого діалогу з глядачами про те, як зібрати усе своє минуле життя (разом із спогадами та емоціями) в одну валізу та, втративши все, не втратити при цьому себе.

Фото: Jam Factory Art Center, Conception, Малий театр, Театр Лесі Українки.