«Зло може перемагати»: чеський режисер — про те, як привіз в Україну трьох путіністів, але не переконав їх

У 2024 році чеський режисер Робін Квапіл запропонував трьом співвітчизникам із проросійськими поглядами приїхати в Україну. Війна для них так і залишилася фейком, проте режисеру вдалося зняти про цю подорож фільм. БЖ поговорив із ним про те, як це — провести два тижні з путіністами та чому важливо навчитися спостерігати за абсурдом.

Робін Квапіл — чеський режисер ігрового та документального кіно з Брно. Квапіл, випускник факультету кіно й телебачення Празької академії виконавських мистецтв (FAMU), зняв вісім документальних стрічок. Майже всі присвячені кризам у чеському політикумі та суспільстві: як-от міграційна істерія і ксенофобія щодо сирійських біженців, хроніка президентської кампанії проєвропейського інтелектуала Міхала Горачека та його протистояння фабриці російських тролів.

Протягом 2024 року режисер тричі відвідував Україну. Результатом цих подорожей став фільм «Велика вітчизняна подорож». Прем’єра в чеських кінотеатрах вже відбулася, а в українських його покажуть цієї осені.

— Ваш фільм — спроба переконати проросійськи налаштованих співвітчизників у брутальності війни в Україні. Таких чехів настільки багато, що варто знімати про це стрічку?

— Найімовірніше, у вашій квартирі немає нічого, зробленого в РФ: телефона, комп’ютера, побутової техніки. Росія не розуміється на технологіях. Вона знається на технологіях когнітивного характеру — маніпуляції історією та дезінформації. Володимир Путін казав, що Росія закінчується там, де ступала нога російського солдата. Це контрінтуїтивно, парадоксально, але саме там, де ступав російський чобіт, до РФ відчувають вдячність і симпатію замість ненависті. Багато моїх співвітчизників і сусідів в Угорщині не відчувають неприязні до Росії через окупації наших країн у 1956 та 1968 роках. Як працює цей алогічний механізм — це загадка, яку намагається розгадати мій фільм.

Підготовка до нього розпочалася з допису в соцмережах: «Вважаєте, що війна в Україні — це вигадка? Переконані, що медіа перебільшують кількість жертв і масштаби наслідків так званої “спеціальної військової операції”? Тоді приходьте на кастинг — у вас є шанс стати учасниками нового фільму». До моєї кінокомпанії Punk Film звернулося близько шістдесяти чехів, з яких ми відібрали двадцять, а з них уже фінальну трійку, яку ви бачите у фільмі.

— І які критерії мають бути в кандидатів, аби потрапити в кадр?

— Полярність поглядів. Мені було важливо, щоб усі герої були схожі, але при цьому мали проросійські погляди з різних причин. Так ми знайшли трьох учасників: Іво, Ніколу та Петру.

Іво — пенсіонер і садівник. Виявилося, що він навіть ходить до клубу садівників, де поділяють його погляди на політику та російський геополітичний курс. Нікола — фермер. Він не стільки любить Росію, скільки має євроскептичні погляди, вважає Чехію корумпованою і дисфункціональною, а в Путіні вбачає альтернативу. Нарешті, третя героїня, Петра — акторка другорядних ролей і дочка чеських комуністів (її батько був начальником шахти бурого вугілля, а дядько був регіональним секретарем партії і був звинувачений у катуванні дисидентів). Вона вважає, що війну продовжує не РФ, а Володимир Зеленський, який — цитую її — «клянчить гроші у США та Європи» на нові вбивства.

Усі вони мають схожі переконання, але з різних причин. Євроскептицизм і, як наслідок, вбачання в Росії рятівника. Антиамериканізм і нелюбов до України як її союзника. Спільне між трьома — недовіра до традиційних медіа і надання переваги альтернативним, правим джерелам.

— Як правило, люди, яким важко прийняти факти, — вперті. Як вам вдалося вмовити трьох путіністів приїхати в Україну?

— Це було легше, ніж здається. Думаю, мотивація таких людей — це увага, шанс відстояти власні погляди, виділитися серед однодумців. Хочу зауважити, я не казав, що вони не вірять у реальність війни в Україні. Вони не вірять у її масштаби, у порушення Росією конвенцій і цілеспрямоване знищення цивільних українців. Тому їм не було страшно поїхати за кордон — на їхню думку, війна має локальний, обмежений характер і їм нічого не загрожує.

— Як для людей, зомбіфікованих пропагандою, ваші герої дуже спокійні. Вони не відстоюють з піною в роті свої погляди, вони слухають іншу сторону.

— Це ще один із критеріїв кастингу. Ми намагалися знайти золоту середину — людину, яка заперечує реальність, але не настільки закрита в собі, аби не сприймати іншу думку.

Я не хотів, аби мій фільм виглядав як треш-шоу, в якому б показували ексцентричних диваків, з яких легко кепкувати й сміятися. Завдання полягало в тому, аби показати, як у свідомість звичайних людей, ніби в паз, вбудовується пропагандистській конструкт і змінює їхнє ставлення щодо однієї конкретної ситуації. Герої фільму здаються цілком адекватними, але щойно мова заходить про війну в Україні, вони кардинально змінюються. Це схоже на глітч свідомості.

— Філософ Олів’є Руа каже, що через те, як соцмережі підтримують наші соціальні бульбашки, складніше спілкуватися з тими, хто в цю бульбашку не входить. Він радить розмовляти з людьми, які сповідують радикально інакші погляди. У вас схожий принцип? Чи ви неохоче знаходилися поруч із героями фільму?

— Мені було цікаво їх зрозуміти. Але від самого початку я знав, що фільм буде ціннішим, якщо я не вступатиму з ними в конфронтацію. Я мав принести сирі факти та свідчення, показуючи, як зіштовхуються різні світи.

У фільмі немає сцен, де я б дискутував із героями. У подорожі з нами були чеський кримінолог Петр Пойман (він показував героям масові поховання в Ізюмі) та психолог Петр Піота (надавав їм психологічні консультації) — вони взяли цю роль на себе. Пойман дискутував із ними про воєнні злочини, Піота — про сексуальне насильство як російський метод ведення війни.

Дивитися, як реагують герої, — дивний досвід. Іво, Нікола та Петра ніби перебували в ехо-камері: вони мали спільні погляди, їхні думки відображалися одне в одному, як у дзеркалі, що ще більше запевнювало їх у своїй правоті. Я просто дозволив сюрреалістичності ситуації диктувати характер фільму.

— Чи зменшилася впевненість героїв, коли ви наблизилися до кордону з Україною?

— Зовсім ні. Вони почувалися комфортно. Вони, що називається, was having fun, насолоджувалися компанією один одного. Коли ми наблизилися до кордону, Петра заспівала російською гімн СРСР. На якомусь внутрішньому, інстинктивному рівні вони почувалися набагато більш розкутими, ніж знімальна команда. Оператори й продюсери постійно переривали роботу через сирену та повідомлення про запуск балістики чи КАБів. Іво, Нікола та Петра ніби перебували в іншому шарі реальності.

— А як вони відреагували на першу сирену?

— Теж спокійно. Вони були максимально впевнені в рівні безпеки в Україні. Для них усе варварство російських злочинів було перебільшенням, вигаданим західними медіа.

— Ваш фільм спланований не тільки як фізична подорож, а й емоційна. Cпочатку герої відвідують підземні школи та учнів у Харкові, потім знайомляться з чоловіком з Ізюму, який втратив усю родину від авіаудару, далі крокують місцем масових поховань цивільних в Ізюмі. Підвищення напруги впливало на них?

— Ми провели в Україні 12 днів. Цьому передували два відрядження. Я підбирав локації для фільмування, говорив із потенційними героями, інтерв’ював кримінолога та судового антрополога, який займався ідентифікацією загиблих цивільних в Ізюмі. Я склав маршрут: Львівщина, Салтівка, Ізюм та Богородичне на Донбасі. І ми вирушили.

Вони знаходили виправдання усьому, що чують. Почувши про систематичне сексуалізоване насильство над жінками та дітьми, Іво припустив, що можна зрозуміти російського солдата, який бачить жінку і усвідомлює, що, можливо, вже завтра розпрощається з життям. Петра, відвідавши місце масових поховань в Ізюмі, сказала, що почувається ніяково. У фільмі є сцена, де вона помітно хвилюється у лісі та кілька разів каже, як дивно перебувати серед могил. Вона знаходить пояснення своєму стану — вона відчувала, що з місцем щось не так, бо на її думку, це фейк. Братська могила в її уяві була ямою для танку, а численні могили були вириті самими українцями, щоб створити переконливу історію для медіа і накачувати ненавистю до росіян це та наступні покоління українців.

Найцікавішою була реакція Ніколи — мабуть, він був найбільш емпатичним. Я спостерігав за ним і бачив, майже відчував, як у ньому розгортається внутрішній монолог із самим собою. Щойно я попросив вербалізувати свої відчуття на камеру, з його рота вирвалися проросійські кліше. Це цікава ілюстрація того, як пропаганда змінює людину на когнітивному, нейрологічному рівні, коли навіть емоції не здатні вплинути на закріплені в мозку установки.

— Петра — можливо, найбільш суперечлива з героїв. Вона розчарувалася в комунізмі через діяльність дядька, який був причетний до арешту та допитів дисидентів, вступила на теологічний факультет — немислимий у радянські часи вчинок. Але разом із тим вона починає співати гімн СРСР.

— Пропаганда біполярна за своєю суттю. Це алогічно і не завжди піддається опису, але в людині може співіснувати дві реальності, які суперечать одна одній. Думаю, один із висновків, які ми зробили, полягає в тому, що пропаганда вміє нівелювати контекст. Щойно в людині вмикається цей режим, вона ніби ігнорує наявні перед нею факти.

Приклад цього — наша поїздка до Харкова, де Нікола на власні очі бачив спричинені росіянами руйнування. Він каже, як співчуває українцям через те, що робить з їхньою країною західний лібералізм. Який би факт ви не надали, він або проігнорується, або буде інтегрований в їхню систему цінностей так, аби він їй відповідав. Руїни є, уламки російськи ракет є, але у свідомості Ніколи першопричиною тому є не російській імперіалізм, а провокатори з Європи, які загнали РФ у кут.

— У фільмі є сцени з проблисками надії: Петра обіймає чоловіка з Ізюма, Нікола ледь стримує емоції серед масових поховань. Це люди, яким властива емпатія, вони не поводяться як чудовиська. Мені здається, ваш фільм про те, що добрий дурень — страшніший за погану людину.

— І в цьому щось є.

Фільм закінчується такою сценою: після повернення ми всі сидимо на сходах, я кажу, що зрозумів: якщо через людей із поглядами Іво, Петри та Ніколи до влади прийдуть проросійські політики та праві популісти, Заходу кінець. Він стане слабшим, авторитарним і до нас так чи інакше прийде Росія, а таких людей, як я, можливо, просто вб’ють. Нікола дуже уважно мене слухає і відповідає: «Друже мій, найімовірніше, все так і буде».

— Вважаєте, що навіть подорож в Україну не здатна переконати путініста?

— Участь у фільмі змінила їх. Можливо, вони будуть говорити те, що звикли говорити, але щось у них змінилося. Я не кажу, що змінилася їхня проросійська позиція та цінності. Але я певен, що в них відбуватиметься внутрішня боротьба. Проте переконати повністю цих людей неможливо. Вони не змінилися, але змінився я. Я зрозумів, що зло може перемагати.

Зображення: Punk Films