“Буду любити Ірпінь завжди”: Люди, які набили тату із символами війни
Повномасштабне вторгнення рф на територію України – це болісна історія, яку не стерти з пам’яті. У неї з’явилися свої символи невимовного болю, героїчного протистояння та надії на майбутнє. Ми поспілкувались з людьми, які набили татуювання з “привидом Києва”, легендарною фразою захисників острова Зміїного та воєнною схемою метро.
Максим Марко
Я – організатор концертів. Ми привозили зарубіжних артистів, проводили тури по Україні, організовували премії та конференції. У вільний час займаюсь творчістю від графіті та арт-об'єктів до написання пісень. Зараз займаюсь волонтерством та працюю з агентами західних артистів над майбутніми шоу.
Моя подруга Аня зробила собі патріотичне тату першою та розповіла про ініціативу майстра Євгена, який за донати набиває тату місцевій обороні. Я завжди роблю татуювання спонтанно і не хотів пропустити таку можливість, тим більше коли це ще один шанс допомогти. Я думав, що саме набити на пам'ять про війну, і моя подруга Ліана підкинула ідею з лініями метро, розробила ескіз.
Під час повітряних тривог я декілька разів ховався в метро, бо був в той час на вулиці. В основному пересиджую їх вдома в коридорі. Не завжди є можливість зважати на них та ховатись, коли комусь треба допомогти.
Це не перше моє тату, пов'язане з Києвом, ще у мене є координати річки Либідь на руці, це важливе місце для андеґраундної молоді.
Моє тату символізує весь біль цієї війни і буде вічною згадкою про те, як люди вимушені були ховатись у метро від обстрілів, як у фільмі жахів. Та пам'яткою, яку ціну ми заплатили за свою свободу
Марина Сидорук
Це татуювання я вирішила набити в підтримку нашої армії. Мій кум зараз у ЗСУ і робить велику справу для українського народуМайстра я знайшла швидко, тому що вже мої родичі були у цієї дівчини. Це татуювання містить в собі любов до батьківщини, до моїх родичів, маленьких похресників, братів і сестер. Воно складене з двох ескізів, а слова “життя переможе смерть, світло переможе темряву” відображають те, що зараз відбувається в нашій країні. Дуже прикро, що стільки людей гинуть, стільки маленьких дітей переживають катування, насильство. Але вони і є – наше життя, вони переможуть смерть, вони залишаться жити на нашій землі, хоч і не зможуть доторкнутися до чого-небудь, вони залишаться в нашій пам’яті.
Це тату для мене, як янгол-охоронець, як згадка на майбутнє.
Ірина Крупська
Я проживаю в невеличкому селищі на Хмельниччині. Працюю бухгалтером. Насправді я вже дуже давно хотіла зробити татуювання, але хотіла, щоб воно мало певний сенс. Одного дня я просто переглядала історії в Instagram і натрапила на один тату салон. Вони саме опублікували вільні ескізи, що мене і надихнуло на ідею свого малюнку.
Важливим етапом створення був напис «Я завжди поруч». Оскільки чоловіка не було поруч, я сфотографувала одну зі сторінок його блокноту, і майстер підібрала потрібні там літери для створення напису.
Вже більше півтора року чоловік – на службі, а я тут у селищі. Ми дуже рідко бачимось і зовсім мало часу проводимо разом. Мені захотілося, щоб частинка чоловіка була завжди біля мене, навіть якщо між нами – сотні кілометрів.
Це татуювання – символ нашого з чоловіком кохання. Я знаю, як сильно він кохає мене. Він завжди захистить, підтримає навіть на відстані. І неважливо, які будуть обставини, в моєму серці завжди буде тільки він.
Яна Качковська
Я родом з Чернівців, але вчилась і проживала в Києві. Напередодні війни я приїхала в Чернівці лікувати зуб, 24 лютого мала їхати назад, але не склалось. З першого дня війни я волонтерю, побічно координую різних волонтерів та сама збираю кошти на потреби київської тероборони, де перебувають мої друзі, викладачі та знайомі.
Я виросла в патріотичній родині. Ще на початку війни вісім років тому, коли мені було 14, ми з родиною плели маскувальні сітки для бійців, збирали одяг, ліки, продукти і передавали на Схід України. Тоді, правда, ніхто не очікував, що рф почне бойові дії (по всій країні – БЖ).
Мій хлопець – з Волновахи. З часом я приїхала до його міста, познайомилась з батьками, з людьми, які там живуть. Волноваха нічим не відрізнялась від будь-якого іншого українського міста. Хороше місто з хорошими людьми і безліччю бездомних котів.
Мій хлопець розповідав, як він під пострілами виїжджав з вже тимчасово окупованого Донецька, як вони жили дев’ять місяців без води та інші не дуже радісні історії, пов‘язані з вторгненням рф на територію України. Але тоді здавалось, що все позаду, і місто жило, розвивалось, всім було добре.
З початком повномасштабної війни Волновахи вже не існує, кішок, скоріше за все, теж, люди або виїхали, або залишаються в підвалах, або загинули під завалами чи від пострілів.
Важко сказати, коли саме я почала думати про патріотичне татуювання, думаю, що ця вся історія пронизує мене ще з 2014, тому можна вважати, що це була “точка відліку”.
Майстра я знайшла швидко, тому що вже маю татуювання авторства Лорідани. Вирішальним стало те, що майстриня відправляє частину коштів на ЗСУ – для мене це принципово. Я в сльозах сказала, що хочу набити тату про “русскій воєнний корабель”, як тільки ця фраза почала блукати інтернетом. Пояснила майстру, що саме хочу, вона швидко накинула ескіз.
Мене дуже вразило і вражає досі, як наші бійці дають відсіч “другій за міццю армії в світі”. Вони не бояться смерті, а захищають нашу землюДля мене це тату означає силу, незламність і чітку громадянську позицію. Нас так просто не зламати, а моє татуювання показує, кому і куди йти, якщо хтось не згоден з моєю позицією.
Ольга
Олена Бутрей
Моя зона комфорту – це 603 548 кілометрів квадратних (площа території України – БЖ). Це число я пам'ятаю ще зі школи. Як і контур карти України. Зараз ці цифри і малюнок сприймаються дуже по-особливому.
Тату у вигляді мапи України я хотіла зробити ще до повномасштабної війни. Зараз додався тільки напис про зону комфорту. Ідея напису – не моя. Я побачила її на сторінці Олександра Грехова. І зрозуміла, що цей напис відображає мої внутрішні відчуття. Я мала можливість пожити деякий час в різних країнах. І це тільки додало мені впевненості, що єдина країна, в якій я хочу жити – це Україна. І зараз це відчуття тільки посилилось. Відчуття гордості за свою країну, свій народ і величезної любові до них. Хочу це запам'ятати на все життя, тому таке тату буде своєрідним нагадуванням.
Коли почалася війна, я була на волонтерському проєкті в Латвії і мала працювати там до листопада. Але вирішила, що Україні волонтери зараз більше потрібні. Тому зараз я – у рідному Львові, стараюсь зробити свій маленький внесок для допомоги своїй країні.
Я думала зробити тату вже після перемоги. Але побачила, що моя знайома тату-майстриня відновила роботу і донатить з кожного сеансу на ЗСУ.
Це тату для мене – не перше, але вже стало улюбленим. Є відчуття, що малюнок завжди був на моїй шкірі, просто лише зараз проявивсяНад іншими татуюваннями подумаю вже після нашої перемоги. Вірю, що наступне тату я зроблю в тату-майстра в українському Криму.
Ірина Склярова
Я – соціолог, з 2016 року живу в Ірпені. Працюю в благодійному фонді та навчаюсь в аспірантурі у Києві. Зараз допомагаємо, чим можемо, разом із колегами.
Я з маленького селища з Донеччини, у 2010 вступила до Донецького ВИШу. “Рускій мір” зустріла 2014 року в Донецьку, була на майже всіх проукраїнських мітингах. Напевно й зараз у якихось списках числюсь, не знаю. Переїхала до Харкова закінчувати навчання. У 2016 зустріла свого теперішнього чоловіка, який сам корінний донеччанин, і переїхала до нього в Ірпінь. Там одружились та налагоджували життя. Планували купити житло в Бучі. Обзавелись бібліотекою, технікою, завели кота.
24 лютого зустріли відносно спокійно, хоча вибухи були з першого дня. Вийти з міста вирішили на 10-й день, коли вже не було світла, тепла та води. Ми йшли пішки і кілька разів потрапили під обстріли. Періодично лягали на землю – снаряди падали зовсім поряд. Коли переходили дорогу по уламках зруйнованого мосту в Ірпені, стався вибух… Той самий, який потім транслювали по всіх каналах України. Кілька людей попереду черги померли. Але ми вціліли.
Зараз ми у друзів у Вінниці. В безпеці. Плануємо повернутись додому, в Ірпінь, як тільки буде змога.
Ідея набити це тату виникла ще в Ірпені. Спочатку хотіла набити цитату Лесі Українки. Але вже після обстрілу під час евакуації зрозуміла, що запам’ятати цей день для мене важливіше. Майстра знайшла швидко в Instagram. Сподобались і роботи, і те, що вони допомагають ЗСУ, де багато моїх друзів. Вартість також мала значення, адже салон ввів акцію – тату за вартість матеріалів, а якщо хочеш заплатити більше – різниця йде на благодійність.
Ескіз ми робили хвилин 5-10. Бо це простий напис. Шрифт я обрала швидко, бо в моїй фантазії напис мав бути шрифтом старої газети. Дуже просто, але стильно.
Вирішила набити це тату, щоб пам’ятати весь жах, який ми бачили: загиблих людей, покинуті авто, розбитий міст, самотніх тварин на вулиці, розорені будинки…Це великий шрам на нашій пам’яті. І мені не все одно. Дуже болить за мою Батьківщину. Це тату – як знак того, що ми пережили.
Ірпінь – мій дім. Місце, де я завжди була в безпеці. Де ми будували майбутнє. Де завжди затишно. Місце сили наших друзів. Тату – як штамп у паспорті. Я місцева, я знаю, як воно було, і буду любити Ірпінь завжди.
Ангеліна Задорожня
Я – зі Львова. Місце життя з початку війни не змінювала, навіть про це не думала. Зараз працюю баристою. Стараюсь зберігати спокій, дарувати людям позитив і готувати смачну каву.
Коли почула фразу про “русскій корабель” від наших захисників на острові Зміїному, зрозуміла, що саме її хочу бачити на своєму тіліПобачила, що мій тату-майстер, в якого я робила всі татуювання, хоче набити цю фразу, і одразу записалась до нього, не задумуючись ні про що. Під час створення татуювання сирена не звучала, але ми з майстром були готові до всього і знали, що в будь-який момент може щось статися.
Ця фраза багато значить для мене і для всієї України. Коли перед нашими захисниками постав вибір загинути, чи здатися окупантам, вони вибрали перший варіант. Це свідчить про те, що український народ є незламним, його просто так не подолати, тому що ми є незалежні, сильні духом, і ми всі – як одна сім’я.
Олена Теребило
Я родом з Миколаєва, але навчалася в університеті у Києві. Диплом магістра я захистила 10 лютого і навіть не встигла отримати документи через початок війни. У мирний час я працювала технологом на косметичному виробництві, розробляла нові формули косметичних засобів.
Рік тому ми з чоловіком переїхали в мальовничий Ірпінь, почали робити ремонт та мріяти про щасливе майбутнє. Прокинувшись від пострілів 24 лютого, ми прийняли рішення залишити наш новостворений дім та поїхали до рідних у Вінницьку область.
Побачивши кадри свого будинку в Ірпені у середині березня, ми не змогли знайти слівВ той же час у Миколаєві в будинок моїх рідних влучила ракета та безліч маленьких касетних бомб, пожежу ліквідовували протягом декількох днів. Мені було дуже боляче за мої рідні міста та за країну в цілому.
Татуювання вирішила зробити, щоб назавжди об'єднати в своєму серці два таких важливих для мене міста, які стали героями у цій війні. Я вірю в нашу перемогу та мир на нашій землі, в нашій славній Україні.
Фото надані героями, а також Тату студия в центре Южного
