З початком російського вторгнення кожен другий киянин поїхав з міста. Щойно Київську область було деокуповано, люди почали вертатися додому. Хтось їхав з інших регіонів, хтось – з інших країн. 

Поговорили з містянами про те, коли і чому вирішили повернутися, що вони зробили в першу чергу та як, на їхній погляд, змінилося місто під час повномасштабної війни.

Дар’я, експертка з комунікацій, психологиня

Дар’я виїхала з Києва в ніч з 24 на 25 лютого. Перша зупинка – село під Білою Церквою. Далі – містечко у Чернівецькій області. В березні Дар’я переїхала до подруги в Іспанію, але точно знала, що не затримається в Європі надовго, бо не хотіла будувати життя без чоловіка.

Дар’я повернулася до України в перших числах травня, а вже за тиждень її чоловік пішов в ЗСУ. Радіє, що вони встигли хоча б трохи побути разом: 

"Доки він буде на службі, я буду в Україні. Хоч ми і не знаємо, чи зможемо зустрічатися, мені спокійніше від того, що я територіально поруч. Я знала, що він піде у ЗСУ, але не знала, коли і як це буде. І це була головна причина мого повернення – побути з ним поруч і залишитися у рідних стінах вдома, чекати на нього тут з кішками".

Після повернення вона спершу пішла у кафе випити каву. Ледве встигла за 30 хвилин до закриття, бо заклади здебільшого працюють за скороченим графіком. Перші дні вдома присвятила прибиранню.

"З такою жагою та бажанням я давно не мила вікна. Мені хотілось вимити до блиску кожен куточок, але сил на все не вистачило, тож я вже з нетерпінням чекаю наступної нагоди", - розповідає вона.

Дар’я вже поверталася ненадовго місяць тому. Каже, що зараз у Києві значно спокійніше: 

"Знаю, що місто мужньо захищають. Довіряю ППО і ЗСУ. Здається, місто стало тихішим, ніж зазвичай. Ця тиша помітна навіть у людяних місцях, де раніше було гамірно – розмови стали тихими, рухи людей обережними. 

У кав'ярнях та кафе, куди я зазвичай ходила до війни, змінилася атмосфера. Інколи помічаю сльози на очах у людей.

Інколи й сама плачу, бо такі вже часи: доки мені готують капучино, я пишу чоловіку смс і розумію, що не скоро зможу подивитися йому в очі і сказати вголос те, про що пишу".

Діана, продюсерка

Діана разом зі своїм котом виїхала з Києва 25 лютого: боялася опинитися під окупацією. Маршрут: Рівне – Львів – Словаччина – Швеція. Повернулася до Києва 2 травня.

Діана говорить, що є відчуття, що треба було повернутися раніше. Але додає: "Коли я уявляла дорогу назад з котом, або те, як буду за потреби бігати до бомбосховища, мені ставало зле. Зрештою, я тимчасово лишила кота у подруги, в дуже хороших руках".

Діані запропонували працювати в Києві з іноземним журналістом, цей момент був визначним: вже наступного дня вона вирушила додому. Боялася, що місто змінилося, але в перші дні захлиналася від ейфорії. 

"За кордоном мені здавалося, що нічого, що я люблю в місті, вже нема, що ніколи нічого не буде, як раніше, що я так багато всього втратила… А приїхала, і побачила, що все на місці.

Все цвіте, зеленіє, дерева величезні, улюблені будівлі стоять, мій дім на місці. Я і досі не можу надивитися на місто і людей", - розповідає вона.

Але додає, що їй все ж таки не вистачає близьких подруг та знайомих, а ще вона досі не може звикнути, що станції Майдан та Хрещатик закриті. Та все одно їй подобається їздити на метро.

Згадує: "Після повернення я одразу пішла дивитися на "Арку дружби народів", але поваленої голови (статуї робітників, що символізувала дружбу Росії та України – БЖ) вже не було. А ще запрацював кінотеатр "Жовтень", ми пішли на сеанс, але почалася повітряна тривога, і нас не пустили. Спробуємо ще. Підемо на “Меланхолію" (Ларса фон Трієра – БЖ)”.

Леда, фотографка

Леда – портретна фотографка. Вона народилася та виросла у Харкові, але останні 12 років жила в Києві. Поїхала з Києва 4 березня, за кілька днів дісталася Італії.

В травні повернулася в Україну.

"Італія гарна, чепурна, цікава, тепла, таємнича....Але не те. Цього забагато, того замало, тут жме, там тисне. Вона чарівна і прекрасна для відпочинку, але не для мого життя і розвитку. Київ для мене – більше, ніж місто. Тут розквітла моя творчість, тут я народилась вдруге. А тепер, може, народжуся втретє… Я вирішила повернутись і спробувати зрозуміти, чи зможу я жити в моєму Києві в такий час", – каже Леда.

Чесно говорить, що поки відповіді на це питання не має, хоча і, безумовно, любить місто.

"Київ став тихим. Навіть автівки їздять тихіше, гілки дерев на вітру шелестять тихіше, метро їде тихіше... Дуже відчутно, що місто втратило багато людей, які його любили.

Але люди повертаються і будуть повертатись, а перестати любити Київ неможливо, де б ти не був", - говорить Леда.

В першу чергу, щойно вона повернулася, накупила українських продуктів. Згадує це так: "Купила нашого морозива, сметани, кисломолочного сиру, цукерок, зелені і насіння. Їла години дві і весь час прислухалась, чи буде сирена. А наступного дня вперше поїхала погуляти в садку Видубицького монастиря. Я не віруюча людина, але захотілося саме туди".

Саша, психологиня, консультантка зі зміни харчових звичок

Олександра говорить: "Все життя я відчувала себе перекотиполем, а коли повернулась до Києва, відчула, яким важливим є дім".

Вона поїхала з Києва 25 лютого. 24-го ще трималась, а на другий ранок під час бомбардувань заклякла від жаху, тож вирішила поїхати. Компанія, в який працює чоловік, обіцяла житло, але сталася помилка, тож вони не мали чіткого плану дій. Врешті, знайшли прихисток в Рогатинській громаді.

Десь за місяць почалися розмови про повернення: "В Києві залишались мої батьки, наші друзі. Дехто відмовляв повертатись, дехто навпаки кепкував, що ми, мовляв, ховаємось. Було страшно й тривожно. Мене дуже лякала дорога – історії про дивні блокпости, про замінування. Чоловік пам'ятав мою реакцію на тривоги 25-го лютого й переживав, що мені буде погано".

Але попри все вони повернулися. Саша згадує це так: "Дорогою ми заїхали до подруги, а одразу після до моїх батьків, щоб обійматись, обійматись й радіти зустрічі! А як приїхали додому, зняли скотч з вікон й помили їх".

Ірина, копірайтерка

Ірина півтора місяці провела у Польщі у знайомих. З Києва поїхала на початку березня, а повернулася в середині квітня. Дуже сподівалася, що вдасться раніше, але декілька разів відкладала це рішення, бо постійно з’являлися новини про постріли у поїзд, ракетні удари по інфраструктурі.

"Я йшла по тій самій вулиці за день до того, як в неї влучила ракета біля вокзалу. Тож було страшно

Напруги додавали регулярні пости у фейсбуці про те, що "нема чого повертатися, раз поїхали"? – каже Ірина.

Вона теж помітила, що місто змінилося: "Київ вже ніколи не буде таким, як раніше, це точно. Справа навіть не у блокпостах, комендантській годині і військових. 

Відчувається постійна напруга у повітрі. А ще у парку, де я вигулюю собак, вириті окопи. Днями там грають діти"

Ірина тішиться з того, що її улюблені кав’ярні працюють: "Одна зовсім не зачинялася і стала пунктом збору волонтерки, пляшок бля бандера-смузі та місцем плетіння маскувальних сіток. Власники казали, що не будуть працювати хіба що в них ракета поцілить".

Коли Ірина повернулися до Києва, обійняла собак, зустрілася з мамою та коханим. Записалася на педикюр та пішла за кавою. А ще запланувала декілька зустрічей, що постійно відкладалися навіть до війни.

Ліл Пічхнарашвілі, викладачка медитації

В лютому Ліл виїхала до Шрі-Ланки, аби вести йога-тур. Його відмінили, тож вона переїхала до Індії, а щойно з’явилася нагода, повернулася до України. Це сталося в середині квітня.

Вирішила повернутися, бо їй було некомфортно жити поряд з людьми, які не дуже переймаються війною в Україні: "Для мене потрапити під обстріли не так страшно, як постійно жити серед людей, яким байдуже. Так, вони читають новини, але на цьому їхня цікавість закінчуються. А я точно знала, що маю бути в Україні і допомагати тут".

Зараз Ліл працює фіксеркою для австралійських журналістів. Вони робили репортажі в Бучі, Ірпені та в Харкові.

Ліл теж помічає, що Київ став тихим, але щирим: 

"Змінилися люди. Я бачу щасливих людей, і їхня радість – щира. Вони вдячні за те, що вони живі. Вони знають, що кожен день може бути останнім. В них немає страху. Ці люди – вільні". 

Фото надані героями