I/am/from: Марія Поліщук розповідає про дитинство в Японії

Всі матеріали з рубрики I/am/from можна почитати за посиланням.

У сьогоднішньому випуску - історія аккаунт-директора агентства Havas Digital Маші Поліщук, ранні роки якої пройшли в Японії.

Про себе

Я киянка, народилася і живу в Києві. У дитинстві мені довелося об'їздити багато країн через професію батька. Тато працював у міністерстві закордонних справ, що, звичайно, пов'язано з тривалими відрядженнями. Ми з мамою супроводжували його там, де це було безпечно і можливо.

Але головні дитячі спогади у мене пов'язані з Японією, де я жила з 5 до 8 років.

Про Японію і японців

Японці зовсім не схожі на європейців, у них інша культура, цінності та виховання. В одній нації гармонійно поєднуються закритість і готовність виділитися, адаптувати все барвисте і цікаве. А ще приголомшлива працездатність. Щоб добре жити, треба працювати. Сподіваюся, і у нас це скоро зрозуміють. Просто так нічого не буває.

Перший рік у Японії я не відвідувала школу або садок, моєю освітою займалася мама. За професією вона викладач історії і в той час активно вчила мене англійської. Звичайно, ми ходили гуляти на дитячі майданчики, де я знайомилася з маленькими японцями.

До європейців японці ставляться дружелюбно. Незважаючи на те, що довгий час Японія була дуже закритою країною, японці вітають все нове і нових людей.

Так само і дітям було цікаво пограти з несхожою на них дівчинкою, світлою, з рудуватим волоссям. Згодом мама познайомилася на майданчику з батьками моїх японських друзів, хлопчика і дівчинки. І ми стали ходити один до одного в гості.

Що дивно, мовного бар'єру в той час я практично не відчувала. У дитинстві все якось простіше і легше. Я могла дивитися місцеві канали по телевізору і мені здавалося, що все розумію. Могла спілкуватися з японськими дітьми, хоча майже ніхто не володів англійською на достатньому рівні. Часто думаю про те, що якби приїхала туди дорослою, бар'єр відчувався б куди сильніше. Не секрет, що діти швидше і простіше все засвоюють.

Сьогодні, на жаль, не можу сказати, що я знаю японську мову. Якщо б вийшло залишитися там довше, думаю, встигла би вивчити досконально. Зараз я знаю хіба що кілька найпростіших слів і побутових фраз.

Про ігри і розваги

На наступний рік я пішла в школу при російському посольстві. Вона мені більше нагадувала дитячий сад. Парти і безліч різноманітних іграшок. Але там були діти, які відвідували і японські школи, вони розповідали, як там усе влаштовано.

Наприклад, мені дуже подобалося, що в японських школах дітям на перервах дозволяли грати в карти. У нас вважається, що це азартні ігри, щось заборонене і брудне. А там сприймалося як корисний інструмент для розвитку інтелекту і абстрактного мислення.

У Японії було абсолютно безпечно, і батьки з легкістю відпускали мене гуляти одну, залишаючи ключ від дому під килимком.

Мені здається, в Японії навіть дорослі перетворюються на дітей через велику кількість ігор і розваг.

Дитячі майданчики в Японії - це щось нереальне. Безліч пристосувань, гойдалок, гірок, канатів. На одному з них, моєму улюбленому, було зведено цілий піратський корабель, з каютами, щоглами і вітрилами. До речі, цей майданчик є в одному з кліпів Crystal Castles.

Пам'ятаю, тоді як раз йшов чемпіонат світу з гімнастики. Ми з друзями, надивившись телевізор, приходили на майданчик і уявляли себе справжніми спортсменами на змаганнях.

Про побут

За час життя в Токіо ми змінили три квартири. Пам'ятаю назву тільки останньої вулиці - Міта. Поруч був великий зелений парк з дитячим майданчиком і поліцейською будкою. У ній сиділи двоє поліцейських. Щогодини один з них сідав на велосипед і об'їжджав весь квартал, стежив за порядком.

У нас була квартира-студія з великим панорамним балконом. У квартирі не було пральної машини і сушарки, все це було на горищі, загальне для всіх жителів.

Перша квартира була в дуже мальовничому районі. Ми жили в двоповерховому будинку на першому поверсі. Це була велика двокімнатна квартира з величезною кухнею, схожою на кухню з кулінарних шоу. Я часто сиділа на кухонній підлозі і читала книги, поки мама готувала. Поруч з будинком був величезний парк з озером, в якому жили різнокольорові красиві окуні.

В супермаркетах було неймовірне розмаїття продуктів, дуже смачний хліб. Риба свіжа і найсмачніша, там ти спокійно можеш купувати будь-яку рибу і не хвилюватися. Найсмачнішими для мене були чотири страви: рисові коржі з тунцем, рисові трикутники у водоростях, булочки з кокосового тіста і англійський чай з молоком. А ось їхні національні солодощі я абсолютно не зрозуміла - вони дико солодкі.

По телевізору було багато аніме і дивних розважальних шоу, сюжет яких доходив до абсурду.

Шалено цікавими були історичні фільми і фільми японських режисерів. Пам'ятаю, одна стрічка вразила дуже сильно. Двоє людей весь час йшли вдвох мовчки. Навколо змінювалися якісь пейзажі, люди, пори року, а вони все йшли і йшли, і в кінці їхні дороги розійшлися. Дуже красивий фільм, з неймовірними кольорами.

Про подорожі країною і місцеві традиції

Ми жили в Токіо, і, звичайно, одне з найяскравіших вражень дитинства - це Діснейленд. Часто їздили в Кіото або на Фудзіяму. Пам'ятаю, якось в одній з поїздок по дорозі назад у нас пробило колесо. А неподалік репетирували японські барабанщики. І я, шестирічна, побігла до них вчитися і пробувати грати. Вони дуже тепло до мене поставилися. Правда, прийняли за американку.

Мені завжди імпонувало дбайливе ставлення японців до природи. Наприклад, у них не прийнято купатися в океані - тільки насолоджуватися його виглядом або серфити. Для купання є басейни.

Один з найкрасивіших моментів - період цвітіння сакури. Японці просто приходять на пікніки, розстеляють циновки і годинами милуються на цей рожевий колір, що опадає, цілими сім’ями.

Окрема історія - це міська культура в Токіо. Всі ці нескінченні свята, марші учнів з оркестром, фестивалі їжі, косплеєри на вулицях. У той час тільки вийшов культовий мультфільм Sailor Moon, і у мене збереглося дитяче фото з двома героїнями у вигляді ростових ляльок.

А одного разу ми з батьками вийшли погуляти на головну вулицю. Було свято, жінки в традиційних японських кімоно танцювали на вулиці. І ми з батьками стали танцювати разом з ними. Ці відчуття неможливо передати словами. До речі, кімоно, незважаючи на його дорожнечу і складність в носінні, на вулицях Токіо - абсолютно життєва історія. Це просто особистий вибір людини, а не демонстративний жест, яким часто стає носіння вишиванки в Києві.

Навіть сьогодні я легко можу відрізнити японців від корейців або інших азіатів за розрізом очей. Люблю, як японські жінки прикрашають волосся, як сміливо експериментує зі своєю зовнішністю їх молодь. Мені здається, нам не вистачає цієї свободи.

Із побутових ритуалів у мене залишилася хіба що звичка їсти рис зі спеціальної миски. До речі, навіть паличками я навчилася нормально користуватися вже у Києві. Обожнюю японську каліграфію. Вивчити її малореально, це більше 30 000 ієрогліфів. Але я можу, наприклад, написати тушшю ієрогліф «доброго ранку». І ось у чому сіль. Навіть «доброго ранку» у них - не просто доброго ранку. Якщо перекладати буквально, цей ієрогліф буде означати «ми встали рано вранці, щоб зайнятися спільною працею». Символічно, правда ж? І там все так.

Про повернення

За Японією я сумую досі. Пригадую той період, як казку. Від’їжджати і адаптуватися було важко. І не через спілкування або мовний бар'єр, просто все навколо було зовсім іншим. А я звикла до того, як було там. І думала, що інакше не буває.

У нас було елементарно брудніше. Як для дитини, навіть дитячі майданчики були не ті.

Поверталися ми через Москву, з аеропорту нас везли по околицях, і ми проїхали повз старий розбитий ЛАЗ.

Пам'ятаю, питаю маму: тут, що, була війна? А вона мені: ні, це просто ми їдемо додому.

Втім, незабаром ці негативні емоції забулися.

Про зв'язок з місцями дитинства та друзями

Побувати в Японії знову – однозначно в моїх планах. Хочеться заново пережити і випробувати візуальне захоплення і насолоду іншим середовищем, культурою та архітектурою. Заглибитися в усе це, вже маючи свій життєвий досвід. І, звичайно, показати своїй маленькій дочці місця, де пройшло моє дитинство.

Друзів-японців, з якими ми б підтримували зв'язок, на жаль, не лишилося. Але є два хлопчики зі школи при посольстві, Вова і Стьопа, і ми спілкуємося. Стьопа взагалі прожив в Токіо років 10, а потім повернувся в Москву. І ось нещодавно вони мене знайшли через соцмережі. Зараз, звичайно, у кожного своє життя, але зрідка списуємося в Facebook.