Олег Соснов: Мурали – це монументальне мистецтво, а не засіб масової агітації
Куратор проектів у сфері стріт-арт – про погані та хороші роботи в Києві.
Стріт-арту в Києві стає все більше. Якісного та не дуже. Нещодавно був оголошений старт ще одного масштабного проекту – в різних містах України намалюють 100 муралів.
Про те, з чим пов'язаний бум стріт-арту в Києві, а також про погані та хороші роботи ми попросили розповісти куратора Олега Соснова.
Думки іниших експертів – учасника дуету Interesni Kazki Володимира (WaOne) Манжоса, та організатора фестивалю стріт-арту «Республіка» Андрія Зоїна – читайте за посиланням.
***
"Зараз відбувається те, що мало статися ще кілька років тому.
За відносно короткий термін у Києві з'явилося кілька муралів, що в масштабі України – майже непомітно, а в масштабі світової сучасної культури – взагалі крапля в морі. Проте якість невеликого числа зі вже створених робіт варта, без перебільшення, будь-якої країни світу. Поява робіт деяких хлопців (у тому числі українського дуету Interesni Kazki) саме в Києві створює позитивний імідж для України та формує актуальний бекграунд для вітчизняних художників.
Мурали – це монументальне мистецтво, а не засіб масової агітації. Гонитва за «красивими картинками» повертає нас у радянське минуле з мистецтвом «на замовлення».
Якісь проекти напевно згорнуть після виборів. Деякі кандидати використовують мурали як інструмент політичної комунікації – це не новина, але це ще раз доводить інтерес людей до стріт-арту та культури загалом. На жаль, на шляху до політичних цілей кандидати можуть забувати, що мурали – це, в першу чергу, монументальне мистецтво, а не засіб масової агітації. А гонитва за «красивими картинками» повертає нас у радянське минуле з мистецтвом «на замовлення». Але час покаже, хто є апологетом розвитку стріт-арту, а хто заробляє бали на передвиборній кампанії.
Як би не змінився «політичний розклад» після виборів, політики вже навряд чи зможуть зупинити розвиток цього жанру в Україні, це невід'ємний етап культурної еволюції країни. Етап, який ми, на жаль, проходимо із запізненням, але в нашій ситуації – швидше бути і не могло. Зміни вже відбуваються – з'являються адекватні люди у виконавчій владі, які довіряють, а головне – допомагають художникам і кураторам «поза системою».
Хочеться вірити, що з приходом грошей з'явиться конкуренція, різноманітність і авторський стиль. Але є ризик, що це обернеться таким же хаосом, як розміщення рекламних об'єктів у громадському просторі – без смаку та контролю.
Думаю, скоро і комерційних проектів з муралами стане більше. Але це бізнес, а не культура, важливо не плутати.
Хочеться вірити, що з приходом грошей з'явиться більше замовлень і більше українських художників, а значить, повинні також з'явитися конкуренція, різноманітність і авторський стиль. Але є ризик і навіть побоювання, що це обернеться таким же хаосом, як розміщення рекламних об'єктів у громадському просторі – без смаку та контролю.
Не знаю відповіді на питання, як відрізнити «добре» і «погано», головне – це відчуття людей, які спостерігають фінальний результат щодня. Емоції, які викликає мурал – і є відповідь. Безумовно, потрібен контроль над вибором художників, але поки в Україні немає ні законів для регулювання цієї сфери, ні кураторів, здатних повноцінно співвіднести світові тенденції з локальним контекстом та бюджетними реаліями. Це призводить до постійної полеміки навколо кожного нового муралу.
Головне, щоб навіть робота, яка людині не подобається, змушувала її задуматися – тоді діалог із художником відбувся.
При всьому цьому більшості людей важко оцінити той чи інший об'єкт, оскільки у них просто немає розуміння цього виду мистецтва. Не кажучи вже про розуміння сучасного мистецтва в найширшому сенсі. У цьому немає провини людей, проблема в тому, що нам просто не прищеплювали хороший смак і нам нема з чим порівнювати. У такій ситуації вартісні проекти залишаються непоміченими або незрозумілими. Але і це нормально – це шлях розвитку.
Насправді, пояснювати мистецтво – справа невдячна, та й, напевно, не завжди потрібна. Головне, щоб навіть робота, яка людині не подобається, змушувала її задуматися – тоді діалог із художником відбувся. Тільки з появою нових якісних робіт можна відшліфувати смак містян, ніяка «теорія» не працює.
Для мене найважливіший фідбек – це відсутність тагів (написів балончиками) поверх робіт. Тобто, їх цінують в першу чергу самі вуличні художники. Вандали зіпсували всього дві роботи (з 11 підшефних мною), але їх відновили небайдужі сусіди та друзі. Мені здається, це теж показник позитивних змін в українському суспільстві.
Я впевнений, що в спальних районах стріт-арт актуальний не менше, ніж у центрі, а швидше навіть більше. У центрі багато старих будівель, які потрібно реставрувати, а не розписувати. Та й там вже є чимало гідних робіт, а от спальні райони – це неоране поле, як у плані наявності вільних стін, так і в плані кількості людей, які, можливо, ніколи й не бачили мурали наживо.
Радий, що в Києві нарешті з'явилися ініціативи, завдяки яким об'єкти вуличного мистецтва з'являються в спальних районах. Сподіваюся, їх ставатиме більше".
