19 серпня біля будівлі МЗС у Києві відбулася публічна дискусія «Фактор Фенікса» про те, як Україна має представляти себе світові та чи варто відходити від образу країни-жертви. Розмову провели поруч із скульптурою «Фенікс» Олексія Сая, створеною за підтримки Міністерства закордонних справ та Fozzy Group.
Уперше «Фенікса» показали на фестивалі Burning Man у пустелі Блек-Рок в американському штаті Невада. Восьмиметрову скульптуру сховали всередині дерев’яної коробки, яку підпалили перед близько 70 тисячами відвідувачів фестивалю: коли конструкція згоріла, з-під полум’я з’явився сам артоб’єкт.
Дискусію відкрив міністр закордонних справ України Андрій Сибіга. Він назвав «Фенікса» одним із прикладів того, як українське мистецтво робить країну видимою у світі та допомагає формувати її новий образ.
На початку заходу учасників запитали, від якого образу України вони хотіли б відмовитися. Голова Наглядової ради Українського культурного фонду Наталія Кривда назвала таким уявлення про українців як про «націю-жертву».
«Ми не жертва. Попри скривдженість, попри зґвалтованість, попри безкінечну кількість заборон. Мої студенти підрахували, що понад 200 заборон стосувалися української мови, українського театру, українського друку й так далі — спочатку за Російської, а потім за радянської імперії. Попри все це ми вистояли. Чотириста років ми йдемо до своєї незалежності — ми серед небагатьох націй в Європі, які подолали такий довгий шлях. За нашими спинами — десятки поколінь», — сказала Кривда.
Сам образ Фенікса вона пов’язала із трьома рисами української стійкості — опірністю, адаптивністю та відновлюваністю. Опірність Кривда описала як здатність протистояти ворогу й обставинам, адаптивність — як уміння знаходити несиметричні рішення, а відновлюваність — як здатність повертатися до життя після руйнувань.
Засновниця Ukrainian Fashion Week Ірина Данилевська назвала іншу проблему — відчуття вторинності в порівнянні з розвинутим світом, яке, за її словами, є всередині країни.
«Те, що роблять наші дизайнери, — це про суб’єктність. Це про те, чого так прагне Україна — бути суб’єктною. І я вважаю, що для будь-якої країни ця суб’єктність може народитися з маленьких пазлів. Ми маємо робити суб’єктними окремі частини нашого життя, окремі галузі. І тоді вся Україна також стає суб’єктною, стає видимою», — пояснила Данилевська.
Андрій Длігач, засновник Advanter Group і голова Центру соціальних змін і поведінкової економіки, погодився, що українська комунікація надто часто концентрується на травмах. Водночас, за його словами, проста заміна образу жертви образом сильної та стійкої країни теж створює проблему.
«Коли ми концентруємося на нашій стійкості, спроможності, нам кажуть: ви такі сильні, то чому просите гроші? З іншого боку, коли ми концентруємося на проблемах, до нас ставляться відповідно. Тому нам потрібно переосмислити, що ми намагаємося сказати про себе», — зазначив Длігач.
Зрештою Длігач поставив під сумнів і саму метафору Фенікса. На його думку, Україна ризикує застрягнути в циклі, де її головною чеснотою щоразу стає здатність відновитися після нового удару.
«Можливо, один раз ми маємо сказати, що Фенікс тепер злетить і не буде повторювати історію постійного згоряння. Що Україна, і ми як українці, перестанемо наше відновлення сприймати як диво й почнемо сприймати як практику дії. Ми зробили мантрою слово “стійкість”, а не слова “прорив”, “розвиток”, “піднесення”. Коли ми це зробимо, тоді я скажу, що це злет», — наголосив Длігач.
Постійнa представниця України при ЮНЕСКО Вікторія Ляліна-Бойко також запропонувала виходити за межі стійкості як головної характеристики країни та говорити про Україну через свободу, можливості й суб’єктність.
«Ми хочемо, щоб Україна стала для інших країн країною живої практики свободи. Ми — країна можливостей. Воля — це не те, за чим ми ховаємося, це унікальна українська філософія. І саме так ми маємо працювати з нашою суб’єктністю. Бо не резильєнтністю єдиною і не резистентністю єдиною», — сказала Ляліна-Бойко.
Від розмови про образ України учасники перейшли до того, як культурна дипломатія працює на конкретних міжнародних майданчиках.
Керівник «Майстерні чудес» і головний конструктор «Фенікса» Мітя Зінов’єв розповів, що команда вже п’ять років привозить на Burning Man роботи, пов’язані з українським досвідом війни, і під час їхнього створення свідомо думає про іноземну аудиторію.
За його словами, завдання таких робіт — не стільки пояснити Україну словами, скільки дати людині можливість опинитися всередині українського контексту.
«Нам потрібно було донести людям, які прийдуть і побачать ці роботи, наш контекст, занурити цих людей у нього. І кожного разу це вдається. Щороку ми бачимо дуже багато реакцій, дуже багато запитів: “Як ми можемо допомогти?”. Ми підходили до цього з особистою мотивацією, але вона переросла в щось більше. І далі це робитимемо, поки буде необхідність», — зазначив Зінов’єв.
Інший приклад навела Данилевська. За її словами, перевага фешну як інструменту культурної дипломатії — у його доступності для широкої аудиторії: через візуальний образ та емоцію складні теми можна пояснювати людям, які навряд чи читатимуть політичні заяви.
Тому українська модна індустрія не використовує один універсальний меседж для всіх міжнародних майданчиків. У Лондоні говорили про колекції, створені під звуки повітряних тривог і ракетних обстрілів. У Копенгагені, де значну увагу надають сталому розвитку, — про українські природоохоронні території, що опинилися в російській окупації.
«Ми постійно намагаємося говорити не тільки про Україну, а про Україну як про частину світу, світового мистецтва, креативних індустрій. Ми говоримо не просто: “Допоможіть нам”. Ми говоримо: “Подивіться, що ми вміємо, що ми можемо”», — розповіла Данилевська.
Ще один приклад — етикетки з QR-кодами, які, за словами Данилевської, українські дизайнери використовували після початку повномасштабного вторгнення. Після сканування коду звучав реальний сигнал повітряної тривоги.
«Мода — це не про сукні, мода — це про сенси. Коли дизайнери замовляли етикетку, на якій був QR-код, і коли ти його зчитуєш — там звучить сигнал тривоги. Оце я називаю культурною дипломатією», — додала Данилевська.
Наприкінці дискусії представниця Українського інституту Ольга Юркова запропонувала ще одну рамку. За її словами, завдання культурної дипломатії — не створювати єдиний набір наративів про Україну, а давати можливість звучати різним голосам української культури та вибудовувати діалог із закордонною аудиторією.
Український інститут у цьому процесі бачить себе посередником між державою, професійним культурним середовищем та міжнародними партнерами. Його завдання — не просто зробити Україну зрозумілішою за кордоном, а створювати умови для розмови і взаємодії.
«Ми не нав’язуємо нову оптику, ми не нав’язуємо наративи, але прагнемо розуміння і співпраці. Якщо дуже коротко сформулювати те, що відбувається, — це не світ для України, а Україна зі світом», — підсумувала Юркова.
