"Ми тільки вчимося не соромитися перевтілення": Леся Патока — про костюми для фестивалю "Вирій"
9–10 серпня в Києві відбудеться етно-електро фестиваль ”Вирій”. На два дні перформанс-павільйон “КИТ” на ВДНГ перетвориться на міфічний простір, де фолк-естетика об’єднається з сучасною музикою і театром, а гості стануть не лише спостерігачами, а й частиною дійства.
Центром події стане масштабна театральна інсталяція — село у натуральну величину. Тут кожен гість зможе в будь-який момент спостерігати за живою виставою, яку спеціально для “Вирію” створює команда під керівництвом театрального режисера Івана Уривського.
Загалом на фестивалі буде три сцени: із живою, електронною і театральною музикою. У лайнапі — провідні українські й міжнародні артисти: Jamala × Aniel Arin, DakhaBrakha, ONUKA, Otoy, Марина Круть, Serge Jazzmate, Юлія Юріна, Smailov, Si Process, ЩукаРиба & Chocollab, “Пиріг і Батіг” та інші. А хедлайнером події стане британський поет і мультиінструменталіст Бенджамін Клементин.
Фестиваль має обов’язковий дрескод, який організатори описують як “розкуте етно”: природне, сміливе, з елементами футуризму. За те, як виглядатиме “Вирій”, відповідає художниця по костюмах і артдиректорка Леся Патока — саме її команда створює образи для понад сотні перформерів фестивалю.
Вона розповіла редакції БЖ про те, як народжувався візуальний світ “Вирію” та як костюм стає актом культури.
— “Вирій” несе в собі виклик: показати дуже великій, різній, часом неочікуваній аудиторії ту Україну, яку ми вибороли, виплекали, за яку досі боремось — і зробити це не сухо, не буквально, а через красу, форму, образ.
“Вирій” — це перший фестиваль із закликом до дрескоду. І для мене, як художниці по костюмах, це щемлива місія. Бо ми в Україні ще тільки вчимося культурі костюмованих подій. Вчимося не боятися підготуватися, не соромитися перевтілення. Вчимося кайфувати від процесу. І це — шлях.
Я бачу цю роботу не просто як створення образів. Я бачу її як початок освітнього руху. Ми ніби відкриваємо портал: ось, дивіться, як може виглядати сучасна українська людина у міфологічному контексті — сміливо, красиво, зі смислом. Бо дрескод — це не про “одягни щось тематичне”. Це про відчуття належності, про внутрішнє “я частина цього світу”. І якщо ми будемо разом створювати такі світи, де люди захочуть готуватись, перевтілюватись, заглиблюватись — тоді ми виховаємо новий тип фестивальної культури. Глибокої, драйвової, з українським серцем.
Точкою відліку для створення візуального світу “Вирію” стала ідея Альони Гудкової — створити український, сміливий, шалено сучасний фестиваль. Фестиваль, у якому електронна музика зустрічається з живою традицією, де замість звичних “вишиванок на автопілоті” — справжній вибух нових форм. І головне: це мав бути фестиваль, що кричить на весь світ — дивіться, яка сучасна Україна. Дивіться, як ми можемо виглядати.
Я не шукала конкретні міфи чи цитати з фольклору — натомість відчула свободу творити своїх істот. Для мене “Вирій” — це пташиний світ. Місце, куди відлітають душі. Це наш глибинний код. Птах — унікальний символ у багатьох культурах: і свободи, і душі, і мандрівки, і зв’язку між світами. У слов’янській традиції птахи — це провідники між Навом і Явом, між видимим і прихованим.
У моїх костюмах є нічні птахи, є денні, є ходулісти, що перетворюються на велетенських фантастичних істот. Але один із найголовніших для мене — фенікс. Бо Україна для мене — саме фенікс. Ми спопеляємось і відроджуємось. Ми вміємо вставати з руїн з таким розмахом, що в це складно не повірити. І мені хотілося закодувати це у тканину, форму, перо, шлейф.
Друга частина образів — це вже мікс. Пост-постмодерн. Це не фольклор — це перегук України з іншими культурами, але в дуже свіжій, сучасній подачі. Такій, яка б не зчитувалась “етно” буквально, але залишала післясмак чогось свого, рідного, магічного.
Ми не реконструюємо — ми фантазуємо. Не прикрашаємо, а створюємо нову реальність, куди хочеться увійти.
Ми почали працювати над костюмами для “Вирію” у квітні. І відтоді — жодного вихідного, жодного стороннього проєкту. Ми свідомо відмовили всім нашим клієнтам, включно з тими, хто зазвичай замовляє образи на Burning Man, — аби мати змогу зануритися у "Вирій" повністю, до останньої пір’їни.
Це понад 100 костюмів. Справді — кожен герой окремий, кожен костюм індивідуальний, з власною текстурою, характером, силуетом. І вся ця історія більше схожа на повнометражний фільм або телепроєкт, ніж на просто фестиваль. Я працювала тут не лише як художниця по костюмах, а як артдиректорка цілого візуального світу: від сценографії театральної зони до вхідних декорацій і мудбордів для команди перформерів.
Моя команда — це феї. Так ми їх і називаємо. Конструкторки, кравчині, майстрині головних уборів, текстильні чаклунки, ілюстраторки, дизайнерки, декораторки. Частина з них на аутсорсі, частина — на постійному зв’язку. Це та команда, яка не просто шиє — вона виводить образ у світ. Вони знають, як зібрати головний убір, що тримається на повітрі, або як нашити фактуру, яка нагадує лишайник чи пташине пір’я під дощем.
Окрема гордість — це герої команди “Вирію”. П'ятнадцять неймовірних дівчат і хлопців, для яких ми створювали образи з нуля. Ми не просто шили їм костюми — ми малювали характер. Кожен мав свій мудборд, кожен приміряв ідеї, і врешті кожен став окремим персонажем всесвіту “Вирію”. Вони будуть першими, кого бачитимуть гості, — тому мені хочеться, щоб люди не просто “побачили костюм”, а почали вчитуватися, роздивлятися, надихатися. І, можливо, вже наступного дня чи наступного року самі наважилися на перевтілення. Хоч трішки. Хоч у дрібничці. Бо саме з таких “дрібничок” починається нова культура дрескоду — сміливого, живого, натхненного.
Якщо костюм у процесі ускладнювався, набував нових шарів, позицій, перетворювався — він завжди був продовженням героя, а не навпаки. Це, мабуть, найбільша розкіш цього проєкту: ми створювали всесвіт з нуля. Від назви птаха до вигину шлейфа. І це неймовірне відчуття.
Рух — це не деталь. Це серцевина. Майже 30–40% наших костюмів створені для танцівників, акробатів, артистів батута. І тут кожна складочка, кожен клаптик тканини має працювати на пластику, а не проти неї.
Мій досвід роботи з артистами допомагає мені відчувати не лише форму, а й потенціал руху. Я точно знаю, які тканини “працюють” у повітрі, де має бути виточка, а де — тайничок з еластичною вставкою.
Ми граємося з текстурами: бахрома — додає драматичного розмаху, пір’я — легкості, магії, простору. Пір’я, до речі, в нас — ключовий мотив. Це ніби дихання костюма. Воно оживає в стрибку, злітає в оберті, ловить вітер.
Але це не лише поетика. Це ще й технологія. Наприклад, костюми для батутистів — це окрема глава нашої “книги магії”. Ми сконструювали справжній фенікс-шолом, який виглядає фантастично, але водночас абсолютно безпечний. Жодного пластику, жодної твердої деталі — усе на м’яких текстурах, пір’ї, голографічних елементах, які тримають форму і світло, але не загрожують артисту в русі.
А ще — дощики. Десятки метрів блискучих стрічок, які ми вручну настрочували для костюмів-крил. Коли вони летять на заході сонця — це справжнє світлове шоу. Магія, яку не створиш кнопкою — її треба викроїти, зшити, вишепотіти руками.
Костюм має не просто бути красивим. Він має дихати, співати, танцювати разом із тілом. І це — наша стихія.
Підготовку до “Вирію” варто починати не з купівлі, а з натхнення. Я завжди раджу: зайдіть на Instagram “Вирію”, відкрийте хайлайти, подивіться приклади, поради, підказки. Там же — посилання на Telegram-канал, де зібрані українські бренди, які можуть допомогти з образом. Це справжній скарб для тих, хто хоче виразити себе по-новому і водночас — залишитися в українському культурному полі.
Знаю, хтось може подумати: “Ну всі ж будуть у простих шортах і футболках…” Ні. Цього року вірю — це буде навпаки. 99% прийдуть у костюмах, і лише той 1% у майці й кедах стоятиме і шкодуватиме, що не дозволив собі більше. Але нічого — у вас буде шанс наступного року.
Ми не відтворюємо минуле — ми його розвиваємо. Візьмімо хоча б вишивку. У “Вирію” вона — біла по білому, молочна по слоновій кістці, у багатошарових образах, які міксують українське з японським, бойківське з корейським, кімоно з плахтою. Наші чоловіки — не в шароварах, а в широких кілотах, кілтах, кімоно з українським кодом. Наші жінки — в образах, які хочеться одягнути на власне весілля або не знімати взагалі.
Для мене це не просто робота. Це — моє поле бою. Коли лунають сирени, коли за вікном ракети і шахеди, ми з моїми феями продовжуємо створювати костюми, робити примірки, знімати відео, надихати людей. Ми вже не рахуємо днів без вихідних. Але ми знаємо, заради чого все це.
Костюм для мене — це зброя. Не агресивна, а символічна. Краса — це теж форма спротиву. Свобода пишатися українською ідентичністю — не за музейними вітринами, а на сцені, в житті, у власному відображенні в дзеркалі.
Фото: надані організатором
