Геній місця: чотири фільми про місто від Київського тижня критики
Фільми з програми цьогорічного Київського тижня критики мають спільний лейтмотив — значна частина стрічок присвячена місту. БЖ розпитав кураторів фестивалю, що розповідають про себе Брюссель, Рим, Нью-Йорк і Ресіфі.
Показ фільмів відбудеться 16-22 жовтня у кінотеатрі «Жовтень».
«Жанна Дільман, набережна Комерції 23, Брюссель 1080», реж. Шанталь Акерман
Визнана найкращим фільмом усіх часів за версією кіножурналу Sight and Sound, стрічка бельгійки Шанталь Акерман розповідає про три дні Жанни Дільман — вдови, матері-одиначки, домогосподарки та проститутки. Критики називають фільм Акерман побутовим горором — власне, протягом трьох із лишком годин камера скупо показує побут Дільман: прибирання, готування, чищення взуття, варіння картоплі. Порівняння з фільмами жахів невипадкове: лише незначна зміна у розкладі — переварена картопля — призводить до страшних наслідків.
Сергій Ксаверов:
Упродовж 201 хвилини фільм зрідка виходить за межі двокімнатної квартири в Брюсселі, де відбувається майже вся його дія. П'ятдесят років тому «Жанна Дільман» була створена, за словами режисерки, як бунт проти домінуючих образів у кіно. Його левова частка присвячена повсякденним ритуалам — прибиранню, приготуванню їжі, миттю.
В історії кіно існує дуже мало фільмів, де вже наприкінці першої години глядачі знають середовище, в якому перебувають герої та їх звички майже досконало — від розташування вимикачів світла в квартирі до того, якою рукою героїня піднімає кришку каструлі. Втім, для «Жанни Дільман» повсякденне не є самоціллю. Воно мусить бути представленим глядачам у всій своїй повноті, так, але тільки для того, щоб звичне повсякденне стало джерелом неочікуваних інтриг.
«Благодать», реж. Паоло Соррентіно
Фільм-відкриття Венеційського кінофестивалю 2025 року. Маріано Де Сантіс, колишній юрист, а нині президент Італії, відомий як «Залізобетон», стоїть перед важким вибором: чи підписувати документ щодо легалізації евтаназії та помилування двох жорстоких вбивць. Найболючіше не це: Де Сантісу не дає спокою інше — ким був коханець його покійної дружини?
Анна Дацюк:
Паоло Соррентіно знову розповідає про Рим, де час розтікається і водночас застигає, мов бетон. Але якщо у «Великій красі» місто було ареною декадансу, то тут воно — осередок самотності. Режисер позбавляє його будь-якої туристичності: курортного блиску, натовпів і відкритих панорам. Це Рим тиші, офіційних залів, мармуру, нічного повітря на даху Квіринальського палацу, де президент потайки курить сигарети.
Його резиденція нагадує лабіринт, де кожен зал — про тягар історії, про повторюваність і застиглість державних ритуалів. Водночас Рим Соррентіно — це його неповторні персонажі: від кримінально засуджених романтиків до Папи Римського на мопеді. Усі вони орбітують навколо однієї людини, яка на старості літ шукає легкості у камʼяному серці Європи.
«Пізня слава», реж. Кент Джонс
Ще один фільм-учасник Венеційського кінофестивалю цього року. Сюжет такий: Ед Саксберг, колишній поет, постбітник, на шостому десятку працює поштарем. Неочікувано для самого себе, Саксберг стає чимось на кшталт ходячого експоната, коли група молодих митців знаходить його давню збірку — і запрошує на поетичні читання. Визнання, яке він так довго не міг здобути, приходить неочікувано.
Дарія Бадьйор:
Колись давно Ед випустив поетичну збірку — єдину і не дуже успішну. Її знаходить молодий письменник Вілсон Маєрс. Він надихається творчістю Еда, знаходить, де той живе, і запрошує до кола поетів. Ед швидко закохується у молодість, зухвалість і віру в те, що слава — чим би вона не була — не за горами.
Режисер фільму Кент Джонс — кінокритик і колишній директор Нью-Йоркського кінофестивалю — добре знає, з чого складається місцева артсцена. Нью-Йорк — збільшувальне скло для амбіцій, але не завжди для таланту, — постає тут окремим персонажем. Молоді поети, маючи благословення від людини, яка бачила живого поета-бітника Аллена Ґінзберга, живуть у Нью-Йорку, якого вже не існує: місті, де здається, що кожен бідолаха може стати зіркою.
Джонс не збиткується зі своїх героїв, а дивиться на них з цікавістю і дивним для людини з таким резюме співчуттям. Якщо ми щось і вивчили про це місто з міфології поп-культури, то це те, що Нью-Йорк не вчить любові. Він жорстокий і занадто холодний для того, щоб розквітнути по-справжньому. Утім, режисер «Пізньої слави» залишає шанс теплу — місту і його жителям.
«Таємний агент», реж. Клебер Мендоса Філю
Нагороджений у Каннах премією ФІПРЕССІ, фільм Філю переносить у Бразилію 1970-х. Вченого Марсело переслідує військова диктатура. Втікаючи від хунти, він повертається у рідний Ресіфі, охоплений карнавалом і партизанським спротивом, аби знайти сина та вирватися з країни.
Сергій Ксаверов:
Уся творчість Філю — нанесення на кіномапу його рідного міста Ресіфі у північно-східній Бразилії. Це місто є майже в кожному його фільмі, починаючи з перших короткометражних робіт, більшість з яких фільмувалися в родинному будинку режисера.
«Таємний агент», окрім усього іншого, — це ода Ресіфі 70-х, коли історичний центр міста ще вирував повним життям і не перебував у занепаді, як сьогодні. Під час фільму зверніть увагу на сцени всередині кінотеатра. Вони зафільмовані в «Сан-Луіс», останньому історичному кінотеатрі центру міста — залі з не менш культовим статусом, ніж «Жовтень».
