Безодня, яку побудував Кормак
У видавництві «Темпора» вийшла дилогія «Пасажир/Стелла Маріс» — останні твори Кормака Маккарті. Його називають одним із найважливіших письменників сучасної Америки. Редакція попросила Максима Нестелєєва, перекладача його романів, пояснити чому.
Кормак Маккарті — визначний американський прозаїк, автор дванадцяти романів, за один із яких — «Дорогу» — отримав Пулітцерівську премію. Відомий літературознавець Гарольд Блум називав його одним із чотирьох найкращих сучасних письменників США, разом із Томасом Пінчоном, Доном Делілло і Філіпом Ротом.
Американська література загалом — дуже закорінена в регіональну проблематику, як на стильовому, так і на світоглядному рівні. Уперше це увиразнилося після Громадянської війни, коли Північ зійшлася у битвах з Півднем. Поразка вочевидь значно краще надихає на творчість, аніж перемога: як відомо, північні штати перемогли, але саме нащадки тих, хто програв, сформували такий унікальний американський літературний феномен як південна готика.
Елементи південної готики знаходять, зокрема, у Вільяма Фолкнера, і, за його посередництвом, і у Маккарті. Хоча Кормак народився в Провіденсі, штат Род-Айленд, уже в дитинстві він переїхав у південний Теннессі. Утім, дослідники уточнюють, що його перші дев’ять романів географічно можна розділити на два періоди: «аппалачівський» — від «Доглядача саду» до «Саттрі» та «південно-західний» — від «Кривавого меридіану» до «Краю не для старих». Та вже в десятому романі «Дорога», зважаючи на його постапокаліптичний жанр, із регіональним все стало дуже приблизно, і навіть є такий діалог:
«Оце наші дороги, оці чорні лінії на мапі. Дороги міжштатного значення.
А чому міжштатного?
Бо раніше вони належали штатам. Тому, що раніше називали "штатами".
А більше штатів нема?
Ні.
А що з ними сталося?
Точно не знаю. Гарне запитання.
Але дороги лишилися.
Так. Поки що».
Треба зазначити, що у своїх текстах Маккарті пряму мову прописує без звичних лапок і тире, якось сказавши в одному інтерв’ю: «Немає причин забруднювати сторінку дивними маленькими позначками. Якщо ви пишете правильно, вам не потрібно ставити розділові знаки»; «Я вірю в абзаци, великі літери та принагідні коми, і все».
З географією і синтаксисом Маккарті все більш-менш зрозуміло, але от визначити його стиль буде не так просто. Він починав як епігон Вільяма Фолкнера, навіть редактором перших романів Маккарті був Альберт Ерскін, який до того редагував Фолкнера. Та вже з другого роману «Зовнішня темрява» він починає значно глибше за попередника пірнати у темні води людської души, знаходячи в ній відображення гностичній ідеї, що такий світ, як у нас, міг бути створений лише злим деміургом.
У 1992 році в одному зі своїх нечисленних інтерв’ю він розмірковував так: «Немає життя без кровопролиття. Я думаю, що уявлення про те, що вид [homo sapiens — прим. ред.] можна якось покращити, що всі можуть жити в гармонії, є справді небезпечною ідеєю. Вражені цим уявленням першими відмовляться від своєї душі та свободи. Бажання, щоб усе було саме так, поневолить вас і перетворить життя на пустку».
Літературний критик Джеймс Вуд зазначав, що довгий час у прозі Маккарті панували два стилі: afflatus (надуття) і deflatus (здуття), між якими бракувало кисню для дихання. Письменник у першому режимі — величний, пророчий, марнотратний, театральний: слова хитаються навколо своїх значень, сп’янілі від пишномовності жестів. Письменник у другому режимі — підкорюється риториці виснаженості, ніби всі слова, що страждають від похмілля після сп’яніння, тримаються лише за звичку і знайомі речі. І лише в «Дорозі» відбувається трансформація цих двох стилів у третій — «караючої та прозорої краси», виправданої постапокаліптичними жахами матеріалу. Третій стиль, на думку Вуда, чудово балансує між оракульним і буденним.
Маккарті завжди тяжів до певної притчевості, недарма більшість його текстів починаються з безпосередніх чи опосередкованих цитат із Біблії. Та й загалом біблійний символізм — важливий компонент його стилю. З цим, імовірно, пов’язане і те, що художній світ Маккарті — чоловічий. За винятком хіба що найостаннішого роману «Стелла Маріс», який увесь відбувається в госпісі для пацієнтів із психічними розладами в містечку Блек-Рівер-Фоллз, штат Вісконсин, і складається з діалогів геніальної математикині Алісії Вестерн з її психотерапевтом. Чоловічим цей світ є, на переконання автора, передусім тому, що людське життя віддавна і донині — це нескінченна баталія, сповнена ненависті й зла. Це світ сили і несправедливості, який перебуває в очікуванні апокаліпсису, після якого, як це зображено в «Дорозі», жінки, якщо й виживають, то невдовзі вбивають себе. Або ж мучатимуться, вмираючи від рук інших.
Утім, імовірно, невміння і небажання показувати повноцінні жіночі образи — це також прагнення писати лише те, що знаєш: себе і свої чоловічі проблеми. Своєрідна патріархальна щирість, застаріла, а тому в чомусь міфологічна. Чи не найповніше таке архаїчне бачення озвучено в «Кривавому меридіані», де голомозий персонаж на ім’я Суддя так каже про наш світ:
«Оскільки війна стала безчесним заняттям і в її благородстві сумніваються, людей честі, які визнають святість крові, усунуто від танцю, хоч це право воїна, і тоді танець стає фальшивим, і танцюристи фальшивими. Але завжди буде один справжній танцюрист, здогадаєшся, про кого йдеться? [...] Лише той, хто повністю пожертвував собою заради крові війни, хто побував на самому дні цієї ями, і побачив зусібіч ті жахи, і врешті-решт пізнав, що вони промовляють до глибин його душі, тільки той може танцювати [...] На сцені є місце лише для одного звіра і тільки одного. Доля інших — вічна і безіменна ніч. Вони один за одним увійдуть у темряву до того, як засвітяться ліхтарі. Ведмеді, які танцюють, і ведмеді, які не танцюють».
Вижити («танцювати») має лише один — найсильніший. А яка ж тоді доля інших? Загинути або страждати від депресії, як безліч персонажів Маккарті. Його герої запекло шукають вищу істину, власну правду, а їхнє зло — не так християнське, як дохристиянське. Так загадковий і смертоносний Антон Чігур з «Краю не для старих», за словами його візаві, шерифа з Техасу, «справжній, живий пророк руйнування». Світ Кормака Маккарті — народжений у крові, як Декстер з однойменного серіалу, і пролити кров у ньому — це не стільки предтеча битви за добро, як битви одного зла з іншим.
І ще у цьому світі забагато ніцшеанства й імморалізму, і якийсь з персонажів письменника міг би легко сказати щось подібне на відому фразу автора роботи «По той бік добра і зла»: «Хто бореться з чудовиськами, тому слід остерігатися, щоб самому при цьому не стати чудовиськом. І якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня теж дивиться в тебе».
Однак місце для любові у жорстокому світі Маккарті теж є: Біллі любить вовчицю у «Перехресті», батько любить сина у «Дорозі», брат любить сестру в «Пасажирі». І це почуття видається ще більш безнадійно крихким і приреченим на тлі всього того, що відбувається довкруги цієї «держави двох», як називав закоханих Курт Воннеґут.
В останній період своєї творчості Маккарті цікавився найновішими науковими досягненнями. Період з 2014 до 2023 року він провів в Інституті Санта-Фе, незалежному некомерційному інституті теоретичних досліджень, де спілкувався з провідними вченими. Усе це відчутно в його останній дилогії «Пасажир» і «Стелла Маріс», композиція яких співвіднесена з двома провідними науковими моделями мислення, висловленими в ХХ столітті: принципом невизначеності Вернера Гайзенберґа і принципом доповнюваності Нільса Бора.
Серед ключових ідей дилогії — насамперед ті, які озвучили логік і математик Курт Ґедель, математик Александр Ґротендік, філософ Людвіґ Вітґенштайн і творець атомної бомби Роберт Оппенгеймер. Так Кормак Маккарті поступово відійшов від аналізу чорної безодні людської душі до безодні фундаментальних питань нашого буття, одне з яких філософ Мартін Гайдеґґер сформулював так: «Чому взагалі є сущє, а не навпаки — ніщо?»
Хтось міг би дорікнути письменнику, що він бачить у нашому світі переважно погане, але, як на мене, він пом’якшував справжній стан речей. Маккарті наголошував на потребі вірити у хороше, попри все — як це каже тато синові в «Дорозі»: «Добро знайде хлопчика. Завжди знаходило. І знайде знову». Безперечно, це добро має бути не тільки з кулаками, а ще й, бажано, озброєне, а ще має знати, що сила не завжди перемагає розум, а молодість — досвід.
Проза Маккарті доводить: щодня ми є свідками повторювання «битви за битвою» і перечекати осторонь не вийде. Навіть якщо спробувати втекти світ за очі, як це робить Боббі Вестерн з «Пасажиру», бо ж і це марно: від власних демонів не втечеш. І, звісно, нікуди не сховатися від безодні власної душі, за яку б’ються аж ніяк не добро і зло, а зовсім інші сутності, старіші, безжальніші, індифірентні до людства, як космос чи атом. Утім, мистецтво, як переконує той же Ніцше, існує для того, щоб ми вмерли від істини, і мистецтво Кормака Маккарті саме таке: безмертне й істинне.
Ілюстрації: Gerard DuBois / Folio Society
