Згідно з даними ООН, з України виїхали понад 6,2 мільйона громадян, більшість із яких – до Польщі. У Європі українцям пропонують матеріальну та гуманітарну допомогу. Втім, переселенці з України стикаються з багатьма труднощами – від емоційних та побутових до бюрократичних.

Ми поспілкувалися з українцями, які виїхали до Польщі, Чехії, Угорщини, Болгарії та Німеччині, аби зʼясувати, як їх приймали держави, яку допомогу пропонують та чи важко адаптуватися.

Анастасія Кузнєцова

Мешканка Одеса, працювала у компанії з англомовної підтримки

Евакуювалася з колегами до Болгарії

“Здавала кров, займалася волонтерством і не думала виїжджати”

Більшість часу я проживала у Львові, проте за два тижні до війни вирішила переїхати в Одесу. Там і зустріла війну. Прокинулася я приблизно об 11 ранку 24 лютого і побачила приблизно 40 пропущених дзвінків та повідомлення: "Настя, нас бомблять!". Ще хвилин пʼять я не рухалася, відчувала страх, злість, ненависть, розгубленість.

Перші два тижні я не планувала виїжджати з України. Намагалася долучатися до різних ініціатив – здавала кров, займалася волонтерством. Увесь час я відчула, що роблю недостатньо. Потім я побачила, наскільки українська нація єдина і наскільки вона готова стояти один за одного, і через це ще більше хотіла залишитися тут.

Однак моя компанія організувала переїзд до Болгарії, і всі колеги вирішили їхати. Я розуміла, що якщо залишуся без доступу до роботи, то все, що я робитиму, це постійно стежитиму за новинами та буду в жахливому стані – як моральному, так і фінансовому. І до того ж мої батьки дуже за мене хвилювалися. Зваживши всі "за" та "проти", я вирішила їхати, хоча це було дуже непросте рішення. Я ще довго потім корила себе за нього.

“Все тут нагадує, що я чужак”

Коли їхала, відчувала страх, що можу ніколи не повернутися. Але водночас у голові я проговорювала, що їду тимчасово, доки в Україні триває війна. Спершу було важко адаптуватися. Ми поселилися в маленькому місті в Болгарії. Багато місцевих пропонували нам різну допомогу. Але в країні все ж є різні настрої, серед яких і проросійські. Я відчувала, що на мене косо дивляться, перешіптуються, кажучи за спиною: "Українці!". І від того стає якось ніяково та неприємно. Я вдячна Європі за допомогу, і все ж усе мені тут нагадує, що я чужак.

У Болгарії ми як переселенці змогли отримати документ про тимчасовий захист. Це дозволило нам мати мінімальні права на території країни. Щодо мовного бар'єра, насправді болгарська й українська мова схожі. У них є спільні слова і, знаючи українську та російську, можна мінімально зрозуміти, про що говорять місцеві. І все ж складно комунікувати, бо тут не так багато людей знають англійську.

А ще я помітила схожість у культурі, але й відмінності в менталітеті. Наприклад, якщо українець на вулиці випадкового когось зачепить, то досить вірогідно, що він попросить вибачення. Натомість для Болгарії підштовхнути когось і мовчки пройти далі це звичайна історія. Нам такі речі здалися дивними.

“Всі хочуть додому”

Зараз, перебуваючи закордоном, я намагаюся посильно підтримувати Україну – допомагати фінансово. А ще я тут розвиваю себе, тому що Україні дуже потрібні люди, які зможуть згодом підняти її економіку.

Всі українці, яких я тут зустрічаю, кажуть, що хочуть додому. Ми розуміємо, що це – не Україна, це – не дім, це – не та мова, якою ми говоримо. Я дуже хочу, аби нарешті всі військові дії закінчилися, звісно, з перемогою України, і я змогла повернутися. У мене навіть думок немає про те, щоб залишитися в країні, інакшій від моєї рідної.

Руслана Олійник

Мешканка Одеси, студентка Одеської національної академії харчових технологій, працювала адміністраторкою у стоматологічній клініці

Самостійно евакуювалася до Німеччини

“Польща була вже перенаселена українцями”

24 лютого о пів на шосту мені подзвонив тато і сказав, що почалася війна. Я подумала, що він жартує, адже звик так рано прокидатися. А він каже: "Ні, це правда. Там розбомбили військову частину!". У мене почалася паніка. Я розбудила свою сусідку по кімнаті, ми почали збирати тривожні сумки. Перші вибухи в Одесі ми просто проспали. Я зв’язалася з колегами. Спершу ми думали взагалі не виходити на роботу. Але через деякий час уже стало відносно спокійно, тому ми продовжити працювали, але в дещо іншому режимі.

Поступово ситуація в місті погіршувалася: вибухи було чутно у різних частинах міста. Всі казали, що Одесу війна не обійде, адже це портове місто. Виїхати з України мене просили батьки, до яких я в інше місто, до речі, доїхати не могла через заборону їзди київською трасою. Тому ми з подругою вирішили їхати до Львова, а там думати, що робити далі.  

Ситуація кращою не ставала. Тому я вирішила їхати до подруги у Польщу з перспективою знайти там роботу. Я приїхала і побачила, що країна вже перенаселена українцями. Було важко знайти як підробіток, так і житло. Тому пішла в агенцію з працевлаштування студентів за кордоном, вони підібрали мені вакансію у Німеччині, і я вирішила їхати. Це робота не з найлегших – працюю покоївкою в готелі. Але поки в Україні війна, треба якимось чином заробляти гроші на життя.

“Відчуваю підтримку з боку німців”

У день виїзду з України я дуже хвилювалася. Але мені пощастило, що того дня мій друг також їхав у Польщу й довіз мене на машині прямо до Варшави. Там я пересіла на прямий потяг до Щецина, де живе моя подруга. Було страшно, бо я не розуміла, на який період їду. З собою взяла буквально дві кофти, дві пари джинсів і спідню білизну. Але страшніше було їхати саме з Польщі до Німеччини, бо тоді я вже була одна. Я самостійно проїхала через усю країну з трьома пересадками, без знання мови.

У Берліні мене зустріли досить добре. На вокзалі були дуже уважні та доброзичливі волонтери, з усім допомагали. Майже всі вони україно- або російськомовні, це наші громадяни. Там стояли намети з їжею, речами, побутовою хімією. Але не можу сказати про інші міста. Я мала пересадку в Штутґарті, то там на вокзалі був просто маленький пунктик із гуманітарною допомогою. Ми живемо нині у курортному селі, то тут теж видають нашим переселенцям гуманітарну допомогу, але лише найнеобхідніше.

Всі місцеві добре налаштовані допомогти українцям. Я постійно працюю з людьми, і коли наші мешканці готелю дізнаються, що ми з України, кажуть: "Боже, ми вас підтримуємо, це дуже жахлива ситуація. Сподіваємося, що все покращиться". Однак відчуваються й інші настрої. Один чоловік запитав, чому б нам просто не віддати росії свої території, аби не було війни. Як взагалі таке можна запитувати?

Про побутові труднощі та бюрократію

У Німеччині в перші дні мені було трохи незвично, бо в них дуже багато мороки з документами. Навіть щоб установити банківський мобільний додаток, мені треба було йти в банк, потім приходити ще раз через тиждень. У нас Україна значно прогресивніша країна. Ще часто зіштовхуюся з проблемами з потягами. То десь не прописана пересадка, то один потяг запізнюється, і ти через це не встигаєш пересісти на інший.

Матеріальну допомогу я не просила, адже приїхала на роботу, і це було б якось недоречно. А от гуманітарну я отримала: взяла посуд, плед та інше найнеобхідніше. У Берліні зустрічала пункти, де переселенцям видавали їжу та гарячі напої. А ще ходила в благодійну організацію, де можна було дешево купити продукти, у яких незабаром має закінчитися термін придатності.

Що цікаво, в Німеччині немає великих бутлів із водою. Доводиться купувати напої паками. І коли ти бачиш цінник, там вказана лише вартість води. На касі ще додається ціна за тару – пластикову чи скляну. Потім, коли випиваєш, ти приносиш пляшки назад і повертаєш свої доплачені кошти. Це, звісно, правильно, але так заморочливо.

Загалом люди у Німеччині досить привітні. Коли йду селом, незнайомі завжди зі мною вітаються. Прямо як в українських селах. Попри таку доброзичливість, я не планую залишатися в цій країні. Я бачу для себе більшу перспективу в Україні, й повернуся, щойно ситуація покращиться.

Оксана Мороз

Мешканка Умані Черкаської області, мати дворічного сина

Евакуювалася з родиною до Польщі

16 годин у дорозі – і ми в Польщі

Я до останнього не вірила, що буде повномасштабна війна. 24 лютого досі згадую як страшний сон. Зранку зателефонували рідні, сказали швидко збиратися, бо почалося вторгнення. На воєнні склади неподалік від нашого міста полетіли ракети. Я швиденько зібрала речі, одягнулася, і ми сховалися в підвал.

Розуміння, що треба виїхати за кордон, прийшло згодом, тому що я дуже сильно вагалася. Хоч у мене в Польщі є сестра, для мене це нова країна, і мені було страшно. Вона сама знайшла для нас перевізника, тож ми з сестрою чоловіка вирішили їхати.

Поїздка була для нас дуже стресовою. Підійшовши до автобуса, ми кинули монети з надією дуже скоро повернутися. До кордону прямували вісім годин, і ще стільки ж стояли там у черзі. На кордоні були намети з гуманітарною допомогою. Волонтери роздавали чай, їжу та перше необхідне. Я взяла кашу для сина, памперси та серветки. Прикордонники з обох країн бачили, що в нас автобус із жінками й дітьми, і дуже доброзичливо ставилися до нас.

Табір для біженців, волонтери, доброзичливі поляки

Перетнувши польський кордон, я була вражена. Волонтери пропонували багато гуманітарної допомоги – їжу, речі, засоби особистої гігієни. Вони розповідали, куди їдуть автобуси, де є табір для біженців. Я була у захваті від цих людей. От ти приходиш поїсти, просиш щось одне, а тобі натомість насипають купу всього.

Ми безкоштовно живемо в однієї 60-річної польки. Вона ставиться до нас як мама – допомагає з документами, придумує різні варіанти, як провести час. А ще намагається говорити українською, хоча знає лише російську. На жаль, її собака вкусив сина, тож тепер будемо шукати новий притулок без тварин. До речі, медицина для українців безкоштовна – ми нічого не заплатили.

Сім"я, в якій живе Оксана в Польщі

У Польщі ми як переселенці маємо безкоштовний проїзд транспортом, отримали з сином допомогу по 300 злотих (приблизно по 2 тисячі гривень). Також можна оформити виплати на дитину по 500 злотих (3300 грн) щомісячно. Для дітей тут пропонують безкоштовний садочок з українським вихователем. А ще є багато перекладачів, які допомагають українцям зорієнтуватися.

“Чекаємо закінчення війни”

Загалом я досить швидко адаптувалася до нових реалій. Мовний бар'єр не заважає, адже, хоч я і не можу говорити польською, та чудово її розумію.

І все ж, як кажуть, дім є дім. Як би гарно до нас не ставилися поляки, але немає більше такого народу, як у нас. Немає таких стосунків між сусідами, як в Україні. Наприклад, у нас якби мама попросила дітей приїхати та допомогти їй у чомусь, вони б це зробили. Натомість у Польщі це вважаються різні сімʼї, й одна в іншу взагалі не вмішується.

Нині у мене багато думок стосовно повернення в Україну, не знаю, як правильно вчинити. Хочеться повертатися вже, але чекаємо закінчення війни.

Катерина Павленко

Мешканка Вишгороду Київської області, студентка юридичного факультету

Евакуювалася з родиною до Угорщини

“Злякалися хімічної зброї”

24 лютого ми з родиною прокинулися від гучних вибухів та сигналізації на автомобілях під вікнами. Спочатку не зрозуміли, що відбувається. Хлопець заспокоював, мовляв, це просто вітер. Ми лягли спати далі. Але вибухи продовжувалися, було чути сусідів, які шуміли з усіх боків. Як виявилося, вони поспіхом збирали речі.

Моїх рідних, які почули у новинах про можливе використання хімічної зброї, охопила паніка. Вони дуже хвилювалися за мене, тож мене поставили перед фактом – треба тимчасово виїхати за кордон. Я не хотіла виїжджати в чужу країну. Мені було страшно за свою домівку та рідних, які залишилися тут. І все ж довелося їхати. Вибір впав саме на Угорщину, бо вона територіально ближча до нас.

У день виїзду ми дуже хвилювалися, всі були розгублені. Їхали автомобілем із Києва до Тернополя, там зупинилися переночувати в готелі. Прокинувшись о четвертій ранку, вирушили в дорогу до Мукачева. Там зайняли чергу на безкоштовний потяг до Угорщини. У Чопі ми простояли чотири години, очікуючи на перевірку документів.

“Власник прихистку мав на нас плани”

Коли ми перетнули кордон з Угорщиною, всі люди, які не мали закордонних паспортів, зокрема й ми, були змушені покинути потяг. Нас висадили у місті Захонь. Там нас зустріли волонтери з безкоштовною їжею і напоями та відвели до спеціально організованих пунктів реєстрації. Нам видали довідки, які замінюють закордонні паспорти.

Далі ми сіли на потяг, який прямував до Будапешту. Потім пересіли на автобуси, які відвезли нас у центр для біженців. Там поїли, взяли необхідні речі. Нам надали житло у місті Залаегерсег. Приїхавши туди, нас зустрів місцевий фермер та відвіз до свого будинку.

Але майже одразу ми зрозуміли, що тут ми не залишимося. У цьому домі ніхто не жив декілька років, відколи померла жінка фермера. Там було доволі моторошно, будинок не опалювався. Далі стало зрозуміло, що у фермера були на нас плани: він хотів, аби ми прибрали будинок та працювали у нього на полі.

Словом, ми вирішили шукати інше місце для притулку. Врешті-решт зупинилися в місцевому безкоштовному гуртожитку, який був більше схожий на хостел. Там можна було бути чотири дні, а потім самостійно шукати прихисток. Ми ще на тиждень затрималися у платному готелі, після чого повернулися додому, в Україну.

“В Україні затишніше”

Загалом місцеві мешканці ставилися до нас нормально. Відчувалося, що вони прагнуть допомогти. Хоча, звісно, були й ті, кому байдуже, але жодного негативу я не помітила. Ми отримали достатньо допомоги у вигляді їжі та речей.

З ключових відмінностей між Україною та Угорщиною – в останній дуже брудно. Інфраструктура у містах та селах дуже гарна й справила чудове враження, але на вулицях багато бруду, сміття та графіті.

І все ж вдома справді краще. В Україні більш затишно, адже, як не крути, це наш дім.

Володимир Майборода

Мешканець Києва, студент Київського політехнічному університету

Самостійно евакуювався до Чехії

“Я одразу зрозумів, що сталося”

Про війну я дізнався зранку 24 лютого, коли прокинувся від вибуху ракет. На той момент я перебував в іншому місті у своїх рідних. Я якось одразу зрозумів, що трапилося. Почав збирати найнеобхідніші речі: аптечку, продукти тощо. Відтак ми з сім'єю спустилися в підвал. Там ми сиділи шоковані – не знали, що робити, скільки доведеться ховатися.

Батьки хотіли, аби я виїхав за кордон. Я не сильно з цим поспішав, оскільки як 17-річний мав би спокійно виїхати. Тому хотів якнайдовше лишитися зі своєю сім'єю та друзями. Загалом цей виїзд для мене трапився якось зненацька. З моменту як я дізнався, що маю їхати в Чехію, минуло всього два дні, як я вже сидів в автобусі з валізами. Це сталося через кілька тижнів після початку війни.

30 годин до Праги

Вже майже місяць, як я перебуваю в Чехії. Цю країну я обрав, тому що мав знайомих, які були готові допомогти мені знайти житло та влаштувати на роботу. Кордон я перетнув без проблем. Але дорога була доволі довгою – 30 годин до Праги.

Перші дні в країні минули нудно. Я майже весь тиждень сидів удома, лише виходив у магазини за продуктами. Але потім, коли я вже поїхав робити документи, побачив багато волонтерів. Вони видавали дорослим безкоштовні сім-карти з інтернетом, дарували дітям різні іграшки та портфелі. Було приємно дивитися, як вони тішаться цим подарункам.

Фінансову допомогу, яку видає кожна країна, я не отримував, бо не просив її. Я знайшов собі тут роботу, маю житло, за що вже дуже вдячний. За місяць проживання в Чехії вже зміг трохи адаптуватися, але з мовою складно. Вона хоч і трохи схожа на українську, й можна частково зрозуміти, що ти читаєш, але на слух нереально.

“Повернуся, щойно Україна переможе”

Для мене головна відмінність між Україною та Чехією – в останній люди виглядають щасливішими. Вони привітні, постійно посміхаються. Навіть незнайомці, яких ти бачиш вперше і востаннє, вітаються з тобою.

Я планую залишатися жити та працювати в Чехії до закінчення війни в Україні. А потім якнайшвидше повернуся до рідних. Бо, як-не-як, у гостях добре, а вдома краще.

 Фото надані героями