Від Гідропарку до басейнів у дворах: Якими були київські пляжі і відпочинок містян біля води у минулому
Попри те, що пляжний сезон у Києві цьогоріч знову офіційно не відкривали, аномальна спека змушує киян відвідувати улюблені водойми. Шляхи до багатьох з них були проторені ще багато років тому.
Розповідаємо про найпопулярніші місця відпочинку киян у минулому: про перший офіційний пляж, який відкрили 1918 року, аракціони у Гідропарку, першу появу нудистів на Трухановому острові, прогулянки на кораблику Дніпром і відкриті басейни у київських дворах.
“Мільйон, мільйон, мільйон… голих тіл”
“Я не можу собі точно уявити, що таке мільйон людей. Але якщо вже уявляти, то уявляти, мабуть, треба київський пляж. То було схоже на якийсь велетенський базар. Тільки що всі голі і не торгують”.
Цей дотепний монолог промовляє Павлуша – один з юних героїв видатної трилогії класика української дитячої літератури Всеволода Нестайка “Тореадори з Васюківки”, написаної у середині 1960-х років.
Ось ще уривок звідти: “Де тут купатися? Серед людей, як у лісі, заблудишся. І до води не втрапиш. Та й води біля берега уже нема – самі люди”. Так він описує особисті враження від відвідування столичного пляжу, куди за сюжетом твору потрапляють герої, які приїхали до Києва з невеликого села.
Ледь не будь-яке архівне фото з київських пляжів періоду 1950-1960-х років, яких з’являється все більше у тематичних пабліках соцмереж, є абсолютним підтвердженням слів героя Нестайка та їхньою ілюстрацією. На цих світлинах ніби фіксація того самого випадку, коли, як кажуть, яблуку ніде впасти.
А споглядаючи на фото переповнений Пішохідний міст, зафіксований 1958 року фотографом Миколою Козловським, задаєшся логічним питанням: як він взагалі не луснув, витримуючи протягом дня таку значну кількість людей?
Пояснення регулярних аншлагів на головних столичних водоймах доводилося чути різні: і те, що не у всіх тоді була можливість поїхати на чорноморські курорти та кавказькі оздоровниці, не кажучи вже про закордон (але для чого кудись їхати, коли пляж та чиста вода – у центрі міста, та все безкоштовно). І те, що дозволяла сприятлива екологічна ситуація та чистота Дніпра (влітку 1986 року, приміром, через наслідки катастрофи у Чорнобилі, пляжі вже були майже порожніми). Та й зрештою той самий “мільйон голих людей” належав більше до категорії міських традицій, бо протягом багатьох років формувалася своєрідна культура відвідування пляжів.
Зрештою Київ – це місто, яке у минулому сміливо можна було називати курортом.
Як німці нам Труханів острів відкрили
Пляжний сезон у Києві починався приблизно наприкінці травня, коли трохи спадала весняна повінь, і закінчувався зазвичай наприкінці вересня.
У спогадах деяких киян згадується цікава особливість Центрального пляжу на Трухановому острові: з настанням осені перший вітер розкидав м’який і дрібний пісок, і там знаходилися монети та іноді – ювелірні вироби. Через це у цій місцині вздовж берега частенько “паслися” шукачі “скарбів”.
Перший офіційний пляж у Києві було відкрито влітку 1918 року (до цього на Дніпрі були розташовані лише громадські купальні та існували “дикі” місця) і до його створення долучилися… німецькі вояки. У той час вони були запрошені Центральною Радою боронити Україну від більшовиків.
Стверджують, що саме німці перетворили піщану косу на Трухановому острові у місце для купання. На той пляж на човнах доставляли жителів столиці з правого берега.
До речі, приблизно у цей час у цій місцевості фіксують першу появу нудистів, що за іронією співпало з розповсюдженим гаслом більшовиків, які потім прийшли до влади: “Геть сором!”.
Центральний пляж Києва
“Облагороджувати” столичні пляжі почали вже у 1950-х роках. У 1957 році було споруджено Парковий міст, більше відомий як “пішохідний”, що поєднував центральну частину Києва з Трухановим островом. Від нинішньої Європейської площі кияни та гості міста спускалися зигзагоподібною алеєю і діставалися пляжу менше ніж за чверть години. “Думаю, що немає у світі іншої такої столиці держави, де центральний пляж був би за п’ятнадцять хвилин ходьби від центру міста”, - писав у книзі спогадів “Дитинство 50-60-х” київський письменник Віталій Баканов.
Як розповідали очевидці, у той час Дніпро в районі Центрального пляжу був ледь не вдвічі вужчий ніж нині, а пляж – майже втричі ширший. Саме цим зокрема можна пояснити надзвичайно велику кількість пляжників на фото тих років.
Від такої кількості відпочивальників міст відчутно погойдувався, з обох його боків чергували міліціонери. У полі зору яких особливо були ті, хто перебрав з алкогольними напоями чи поводив себе зухвало. Цікаво, що правоохоронці пильно слідкували за тим, аби при вході на міст чоловіки не знімали сорочки, а жінкам не дозволялося з’являтися у купальних костюмах за межами пляжу.
“При вході на міст продавалося морозиво та газована вода. Приватники продавали льодяники на паличках та варену кукурудзу.
А ось на лівому пляжному боці Дніпра можна було випити свіжого молока у трикутному пакеті. До молока продавалися м’які п’ятикопійчані бублики з маком”, - це знову уривок зі спогадів Віталія Баканова.
За дотриманням культури відпочинку городян стежили не лише правоохоронці. Приміром, згадують, що на Центральному пляжі з репродуктора лунало наступне: "На центральному пляжі забороняється грати у волейбол, карти та інші азартні ігри". Чому волейбол відносили до азартних ігор незрозуміло, навіть на фото є свідчення того, що з м’ячем там розважалися регулярно. Не кажучи вже про інше. У того ж Баканова знаходимо:
“З собою на пляж кияни зазвичай брали нехитру їжу: варену картоплю, огірки, помідори, фрукти, компот. Вино та горілку брали одиниці.
У середині минулого століття ще не було такого сплеску пияцтва, яке виникло десь наприкінці 70-х років”.
Важливо зазначити одну з головних переваг та особливостей пляжу на Трухановому – неймовірний краєвид, який звідти відкривається: Лавра та Андріївська церква, зелені київські кручі, старовинний Поділ.
Пляж у Гідропарку
5 листопада 1965 року у Києві сталася по-справжньому історична подія: Правий та Лівий береги міста знову були з’єднані за допомогою першого метромосту через Дніпро. Він отримав назву Міст Метро (у 1941 році міст, що поєднував Правий берег та Передмостову Слобідку було підірвано Червоною армією під час відступу).
У другій половині 1960-х було об’єднано Венеційський та Долобецький острови між Дніпром та Русанівською затокою, і на цьому місці було створено водно-розважальний комплекс з пляжами, водними атракціонами та човниковими станціями, який нині усім відомий як Гідропарк.
Цікаво, що топонім “Київська Венеція”, який дав назву однойменному острову, з’явився ще у 19 столітті, і пов’язаний з назвою ресторану, який розташовувався на цьому місці. Офіційно Гідропарк було відкрито 1 квітня 1973 року.
Ті, хто хоча б один раз у житті у минулому відвідували столичний Гідропарк, мають пам’ятати значну кількість закладів та розважальних атракціонів у цьому місці. Чого варті лише “Американські гірки”, які працювали з 1970-х, чи знаменита “качалка” (безкоштовний тренажерний зал просто неба) “Залізна Земля”, створена професором-кібернетиком Юрієм Куком.
Ну і, звичайно, пляжі, про відвідування деяких з них продовжують згадувати у коментарях до фото, які періодично викладають у соцмережах. З не меншою теплотою пригадують також ресторани “Млин” та “Мисливець” що розташовувалися поруч з пляжами, перший припинив своє існування через пожежу:
“Грибна юшка, вареники, жульєн. Коктейлі за 1 карбованець 50 копійок. Були бійки, розбивання посуду тощо. Поблизу “Млина” рибалили у кущах, частенько перепливали з одного берега на інший”.
Києвознавиця Олена Насирова пригадує: “У дитинстві я жила на вулиці Раїси Окіпної, тому батько возив мене у Гідропарк. Ми ходили на більш “дику” сторону – ліворуч, як їхати на метро до центру. Він був не дуже впорядкований, але там було менше людей. Дорослою я завжди їздила на Центральний на Трухановому. А наприкінці 1980-х відвідувала тільки невеликий пляж біля своєї дачі на Русанівських садах (Горбачиха), там була дачна атмосфера”.
Мис у Наводницькому парку
З кінця 1950-х років на території парку імені Примакова (був названий на честь радянського воєначальника, нині – Наводницький парк), що розміщується на Набережній Дніпра поруч з Набережним шосе, почали займатися благоустроєм, розчищаючи територію та саджаючи дерева, та формувати основу майбутнього парку. Згодом там було встановлено ключовий і найбільш відомий його елемент – монумент “Засновникам Києва”.
Поруч з ним, просто біля Дніпра, був розташований кам’яний мис, на якому не лише рибалили, а й купалися та засмагали. Очевидці стверджують, що це тривало аж до 90-х років минулого століття.
Розповідають, що місцеві влаштовували пробіжки по Старонаводницькій, а потім купалися у районі причалу.
Пляж “Довбичка”
“Останній “Лапоть” з Довбички – о 20.30. Якщо не встиг, або не забажав – там дідусь “таксував” на древньому човні з веслами. “Рубчик” – і ти на іншому березі”, - це один із спогадів у соцмережах під фото справді легендарного київського пляжу. Його особливість – у тому, що довгі роки він був, і за деякими свідченнями досі залишається, головним місцем, де збираються столичні нудисти. Також тут можна зустріти компанії тантристів та шанувальників йоги.
До речі, “лаптями” у народі за своєрідний вигляд називали невеличкі багатомісні катери, які регулярно пересувалися Дніпром ще до побудови пішохідного мосту. У 1960-ті роки вони ходили на Довбичку з причалу поблизу нинішньої станції метро “Дніпро”. Найвідчайдушніші забавлялися тим, що стрибали просто з корми “Лаптів” у воду.
Територіально пляж знаходиться на Трухановому острові і відділений від загальної зони відпочинку “Гідропарк” Венеційською протокою та протокою Чорторий.
“На “Довбичці” я досить непогано грав у карти, у мене була легенда – “Професорський синок”, - ділився спогадами у програмі “В гостях у Дмитра Гордона” київський бізнесмен Гарік Корогодський, - Мене саджали з “зальотними” і ми по-дорослому “катали”. Це був початок 1970-х, мені було років 13-14, і за один день гри я отримував 25 карбованців”.
Станція “Червоні вітрила”
На Русанівці функціонувала станція "Червоні Вітрила" (“Алые Паруса”), де можна було взяти напрокат веслувальні човни та одномісні гідропеди (водні чотиримісні велосипеди).
Станція розміщувалася ліворуч від мосту між Березняками та бульваром Давидова (нині – бульвар Ігоря Шамо). Ті, хто пам’ятає цю станцію, розповідали, що аби взяти напрокат човен або катамаран необхідно було залишити у задаток паспорт.
Озеро Тельбін
Озеро Тельбін знаходиться у житловому масиві Березняки. Серед інших особливостей відоме тим, що має форму, схожу на українську літеру “г”. Також воно вважається одним з найбільших у Києві, його максимальна глибина – 7 метрів. Ще сто років тому під час весняного розливу озеро поєднувалося з Дніпром.
Як свідчать чисельні фото радянського періоду, озером пересувалися човни (у тому числі й гумові з вітрилами), там рибалили, а у 1970-х роках навіть відбувалися змагання з підводних видів спорту.
Дитячі басейни у київських дворах
Жвавий резонанс та відповідні рефлексії серед киян викликала публікація на сторінці у соціальній мережі Facebook києвознавки та головної редакторки видавництва “Варто” Олени Насирової, яка поділилася там фото з особистої колекції.
Виявляється, у 50-60-ті роки минулого століття у Києві існувала цікава практика з побудови неглибоких і невеликих за площею відкритих літніх басейнів для дітей просто серед міської забудови.
На одному з фото – такий басейн у Першотравневому масиві на Чоколівці. Джерела свідчать про те, дитячий басейн був розташований у подвір’ї житлового будинку на вулиці Уманській, 47. Його було споруджено наприкінці 1950-х по завершенню першої черги будівництва масиву. У 1970-х роках басейн реконструювали: було додано павільйон з допоміжними приміщеннями, збільшено ванну (25x10 м), встановлено чотири доріжки. Стверджується, що він функціонував аж до 1990-х років.
Інша локація – “дитячий плавальний басейн у сквері на бульварі Шевченка”. Перша думка: а де це на бульварі Шевченка теоретично міг би бути басейн просто неба? Відповідь на це питання багатьох здивує: виявляється, просто перед будівлею нинішнього Міністерства освіти України, якраз у тому місці, де зараз облаштований ошатний зелений сквер. До 1963 року там розміщувався корпус Київського будівельного інституту.
Також збереглися спогади про подібні місця неподалік станції метро “Дарниця”, на вулиці Діагональній, 3 (нині – вулиця Героїв України) на Петропавлівській Борщагівці, а також на дитячому майданчику на ВДНГ.
“В наших нових реаліях в мене виникає кілька питань, - задається ними у дописі пані Насірова, - хто відповідав за безпеку дітей під час знаходження у воді? Хто, і як часто, мив басейни? Хто і як часто змінював там воду? Хто за це сплачував (маю на увазі не вартість самої води, а вартість робіт)? Як там було з “кишковою паличкою” (перевірка діяльності санітарними службами)?”.
Попри активність у коментарях та інтерес до цієї теми, питання поки залишилися риторичними.
Фото: Микола Козловський; Олександр Бормотов; Фонди Центрального державного аудіовізуального та електронного архіву; З особистого архіву Олени Насирової; Видавництво "Варто"; спільнота "Старі фото Києва", спільнота "Клуб корінного киянина".
