Цензура не пройде: бунтівний іспанський бруталізм у часи диктатури
Коли до влади в Іспанії прийшла права хунта на чолі з Франсіско Франко, вона заборонила архітектуру модернізму. Але саме за часів диктатури почали створювати грандіозні бруталістські споруди, які суперечили політичній кон’юнктурі. БЖ розповідає, як це стало можливим.
Архітектурна міграція
У червні 1936 року молодий каталонський архітектор Антоніо Бонет, щойно закінчивши Архітектурну школу в Барселоні, емігрує з батьківщини. Іспанія 1930-х переживає гостру політичну боротьбу між лівими і правими — Бонет виїжджає в Париж рівно за місяць до початку Громадянської війни.
Бонет — представник GATCPAC, “Групи каталонських архітекторів і техніків за прогрес сучасної архітектури”. Він виїжджає з міркувань безпеки: архітектор сповідує принципи європейського модернізму, знаючи, що роблять із представниками напряму праві диктатури на кшталт нацистської Німеччини, де в 1932 році заарештовували адептів Баугаузу.
У 1937 році в Парижі його побоювання справдилися. Бонет разом із архітекторами Ле Корбюзьє, Хосе Луїсом Сертом і Луїсом Лакасою проєктують павільйон для Всесвітньої виставки, але без великого успіху. Усю увагу звертають на роботи СРСР і Німеччини. Диктатури беруть різкий поворот у минуле — до помпезного неокласицизму, в якому немає місця прогресивним стилям сучасності. Така ж доля чекала на архітектуру Іспанії. У 1939 році до влади в Іспанії приходить фашистська партія “Іспанська Фаланга” на чолі з генералом Франсіско Франко. Менш прозорливі архітектори-модерністи намагаються виїхати за кордон.
В Іспанії починається впровадження стилів Іспанської імперії. Будівлі створювали у стилях неоренесансу та неокласицизму, підкреслюючи національну й католицьку естетику. Мабуть, це єдине, що вирізняло іспанський архітектурний стиль від радянського та німецького, де національна й релігійна символіка були під забороною.
Для тих, хто не адаптувався до роботи із імперським стилем, місця в Іспанії не було. Однодумці Бонета послідували його прикладу: Хосе Луїс Серт виїхав до США, Луїс Лакаса — до СРСР, Мануель Санчес Аркас — до Польщі, Фелікс Кандела — до Мексики, а сам Бонет, відчуваючи наближення Другої світової війни, переїхав із Франції в Латинську Америку.
Крах утопії
Модернізм виник на базі стрімкого розвитку промисловості — будувати стало дешевше і швидше. Масове виробництво призвело до стандартизації та спрощення форм. Це й стало догмою модернізму. На першому місці були функція і користь, а елементи, які б відрізняли архітектуру багатих від архітектури бідних, вважалися застарілими.
Модернізм сповідував архітектурну утопію: його представники мріяли, що здешевлення матеріалу дасть кожній людині доступ до житла. Такий підхід суперечив авторитарній ідеології франкістської Іспанії з її розподілом на впливову військову хунту, релігійну еліту та робочий клас.
Довгий час модерністська утопія була товаром на експорт. Антоніо Бонет працював в Уругваї й Аргентині. Мануель Санчес Аркас жив у Польщі і НДР. Луїс Лакаса — працював в Академії архітектури СРСР, а в 1950-х розробляв проєкти в Китаї. Однак модернізм прийшов до Іспанії ще за часів Франко — і за його реалізацію взялося вже інше покоління.
На відміну від Німеччини, де до модернізму перейшли лише з падінням нацистського режиму, Іспанія відійшла від консерватизму ще при Франко. У 1953 році країна почала процес поступового пом’якшення режиму, коли підписала з США Мадридський пакт, за яким американці використовували іспанські воєнні бази в обмін на економічну допомогу. Договір із першою економікою світу змусив переглянути ставлення до модерністської архітектури, яка панувала й у США.
Інший фактор — в Іспанії формувалося нове покоління архітекторів. Хосе Кодерч, Мануель Вальс, Мігель Фісак, Алехандро де ла Сота, Хосе дель Амо запевняли, що неокласицизм — це дорого і довго, а також технологічно непридатний для тогочасних потреб людей.
Зелені вежі
Перші модерністські проєкти в Іспанії з'явилися лише в 1950-х. У 1953 році Антоніо Бонет спроєктував віллу Каса Гоміс для родини Гоміс-Бертран у Барселоні. Він працював над проєктом, перебуваючи в Аргентині. У 2021 році віллу визнали культурною спадщиною національного значення, а 2025 року Міністерство культури Іспанії викупило її, аби перетворити на культурний центр. Бонет так і створював свої проєкти для Іспанії дистанційно, поки у 1963 році не повернувся на батьківщину.
Іспанська модерністська архітектура вийшла на міжнародну арену 1958 року, коли представила на Всесвітній виставці в Брюсселі павільйон Хосе Коралеса і Рамона Молесуна. Вони зробили стіни з цегли й скла, а перекриття виконали у вигляді шестигранних парасольок. Але вже через десятиліття іспанці почали освоювати новий напрям — бруталізм. Бруталізм, залишаючись модерною течією, відмовлявся від скляної прозорості, легкості й лаконічності, але все ще дотримувався модерністського формоутворення.
Однією з перших мадридських бруталістських будівель стала Торре Бланкас 1969 року. Архітектор будівлі Франсіско Хав’єр Саенс де Ойса спроєктував одну з найбільш інноваційних споруд свого часу, повністю позбавлену прямих фасадів. Аби підкреслити природну міць і красу бетону, Саенс де Ойса обрав форму, що нагадує дерево: великі циліндричні об’єми знизу відгалужуються у дрібніші зверху, а балкони із дерев’яним оздобленням імітують листя. Природність будівлі підкреслюють сади на даху і терасах та ліани, які ростуть у підніжжя будівлі і піднімаються по фасаду.
Зв’язок із природою став головною рисою іспанського бруталізму і прикладом “органічної архітектури” — принципу повної інтеграції будівлі у природній ландшафт. Постулати органічної архітектури сформував американець Луїс Салліван, а роботи його учня Френка Ллойда Райта стали символом напряму. Наприклад, Антоніо Бонет використовував напрацювання американців для проєктування приватних будинків, де використовував схили, що закривали фасади, і таким чином інтегрував будівлі у ландшафт.
Завдяки органічній архітектурі іспанці привносили природу навіть у середмістя мегаполісів. Наприклад, у 1974 році Антоніо Ламела Мартінес на досить обмеженій ділянці житлового комплексу “Галаксія” спроєктував багаторівневу структуру: перший рівень виділений для автівок і паркінгу, вище — пішохідні зони, променади і тераси, що переходять у сади.
Іншим прикладом є мадридський житловий комплекс “Будівля Принцеси” 1975 року. Назва походить від лікарні “Принцеса”, зведеній на цьому місці у 1857 році, і названої на честь принцеси Астурійської. Будівлю проєктували архітектори Фернандо Ігерас і Антоніо Міро Вальверде, надихаючись руїнами ацтекських споруд. Кожна тераса будівлі вкрита рослинами. Вони прикрашають бетон, охолоджують простір і дають тінь.
У Валенсії теж є своя зелена вежа — Торре де ла Ріпалда Ла Пагода. Її створили 1969 року Антоніо Ескаріо Мартінес, Хосе Вівес Ферреро та Хосе Відаль Бенейто. Архітектори проєктували будівлю з амбіцією зробити її архітектурною пам’яткою — і не прогадали. Будинок звели на місці готичного палацу, тому підкреслили це через шестикутну форму будівлі і темне облицювання фасадів, притаманні готичній архітектурі. Ла Пагода знаходиться на перетині одразу трьох парків, тому аби підкреслити зв’язок із оточенням, внутрішні площини терас повністю вкрили деревом.
Мадрид став епіцентром зеленого бруталізму. Фернандо Ігерас був одним із перших в Іспанії, хто показав, що поєднаними з природою можуть бути не лише житлові будівлі. В офісному центрі на вулиці Серрано він вбудував у фасад зі збірного білого бетону вази для рослин — для зручності експлуатації в ґрунті заховані монтажні труби. Між балконами і основною площею будівлі зроблені великі прорізи, через які циркулює повітря і природно охолоджує приміщення.
Апогеем органічної архітектури Іспанії стала Еспай Верд у Валенсії. Будівля із залізобетону має надскладну деревовидну структуру, підкреслену пишною рослинністю. Архітектор Антоніо Кортес Феррандо прагнув створити житло із великими зеленими зонами для кожної квартири. Це обумовило складну скульптурну форму будівлі із безліччю великих прогонів і консолей — вони мали витримати значне навантаження зелених насаджень.
Був в Іспанії і грандіозний довгобуд — новаторські експериментальні проєкти часто виявлялися дорожчими, ніж розраховувалося. Ще в 1960 році Фернандо Ігерас розробив у центрі Мадрида незвичну бруталістську будівлю для Центру художньої реставрації. Кільцева форма із садом всередині символізує єдність і тяглість культурної спадщини. Залізобетонні виступи, що нагадують шипи — через них будівлю в народі називають “Терновий вінець” — відображали труднощі, з якими довелося зіткнутися заради збереження спадщини.
Зводити центр почали 1967 року, але через фінансові обмеження будівництво зупинили за чотири місяці до запланованого завершення. Закінчити будівлю змогли лише 1990 року: вона стала Інститутом культурної спадщини Іспанії, а вже через 10 років її саму визнали об'єктом культурної спадщини.
Іспанська відлига
20 листопада 1975 року помер Франсіско Франко. Після смерті диктатора вигнані архітектори могли нарешті повернутися в Іспанію. Деякі з них приїжджали на батьківщину раніше, під час пом’якшення режиму в 1960-х, іншим — забороняли в’їзд через контакти із соціалістичним блоком. Мануель Санчес Аркас, який після вигнання жив у Польщі і НДР, просив дозволу на в’їзд, але отримав відмову. Луїс Лакаса, архітектор Академії архітектури Радянського Союзу, все-таки отримав дозвіл, але лише на добу.
Антоніо Бонету, який перебував у вигнанні 22 роки, пощастило більше — він жив в несоціалістичній Латинській Америці. Коли він повернувся, то разом із Франсіско Вальдесом взявся за проєкт будівлі Конституційного суду Іспанії. Цю циліндричну структуру, що нагадує футуристичні капсули із золотими комірками вікон, називають Magnum Opus Бонета. Вона стала символом засудження військової хунти й перемоги демократії над диктатурою. Стиль, який заборонив Франсіско Франко, втілився у повноті саме в тій будівлі, де судили військову верхівку країни.
