Килимок, як у бабці: Як фонд "Юлині бабусі" робить крафтові килимки і допомагає літнім людям
Радіоведуча ранкового шоу "Хеппі Ранок" на Хіт FM Юлія Карпова під час повномасштабного вторгнення заснувала благодійний фонд "Юлині бабусі". Він опікується самотніми літніми людьми у семи українських притулках.
Дівчина особисто навідує літніх людей, спілкується з ними по телефону та привозить смаколики, косметику "для виходу у місто" і одяг для побачень. А ще бабуся одного з будинку престарілих робить власноруч килимки, які можна придбати на київських маркетах "Кураж" і "Всі. Свої".
Ми поспілкувались із Юлією про те, як працює фонд і як допомогти самотнім бабусям та дідусям гідно проживати старість.
Про ідею фонду
Фонд заснували після повномасштабного вторгнення. Історія почалася з того, що я у травні 2022 року поїхала в деокуповані села на Київщині навідати стареньких, які там залишилися. Хтось не мав родичів, до яких можна було б поїхати. Деякі були лежачими.
Повернулася додому після першої поїздки під сильним враженням і зрозуміла, що потрібно щось робити. У той час дівчина Оля, яка зв’язалась зі мною через соцмережі, повідомила, що у Горностайполі біля Києва є притулок для літніх людей. Ми зв’язалися з цим притулком і запитали, чи є в них якісь потреби. Виявилось, що потрібна їжа.
Коли приїхали туди з продуктовими наборами та хімією, я побачила цих стареньких, і у кожній другій впізнавала свою бабусю. Мені дуже важко було пережити смерть бабусь, тому я вирішила що з цим потрібно щось робити.
Про команду і притулки, яким допомагає фонд
Фонд для мене — це щось настільки особисто моє і архіважливе, що я його нікому не довіряю. Усі закупки роблю сама, сама можу приймати посилки або розвантажувати машину.
Також у команді є Оля (Лісніченко), з якої все почалося. Це була перша людина, яка написала мені «Юля, поширте, будь ласка, збір, бо ми будемо їхати в деокуповане село». Я тоді сказала, якщо я це роблю, то їду з вами, бо я вас не знаю. І ми поїхали. Тепер Оля вже фактично два роки, як моя права рука.
Також у команді Таня (Позняк) і оператор Міха (Михайло Ваколюк), який працює зі мною на радіо. Це моя команда.
Як ми шукали притулки, яким потрібна допомога? Про якісь ми дізнавались самі. Інші через "сарафанне радіо" звертались до нас.
Після того, як ми почали їздити на Горностайпіль, водій машини, який допомагав возити продукти, розповів, що поряд є невеликий притулок у Прибірську. Там усього 30 людей, і його навіть немає на картах.
Тож він обережно запитав, чи зможу я коли-небудь завезти їжу і туди, бо він знає, що там також є люди. Так з'явився другий притулок, яким ми опікуємось.
Потім я побачила в акторки Олесі Жураківської пости у Facebook про те, що вона постійно збирає гроші на Будинок ветеранів сцени ім. Н. Ужвій у Пущі-Водиці.
Я запитала, чи потрібна їм їжа. Виявилось, що потрібна.
Далі з'явився притулок під Житомиром в Іванівці і притулок із Могильова Дніпропетровської області. Директор останнього мені сам подзвонив і попросив, що завгодно привезти, бо ситуація критична.
Попередній директор не сильно переймався станом притулку, і коли ми туди приїхали, побачили грибок на стінах, під яким лежали люди.
Потім з'явився притулок у Переяславі. Про цей притулок я дізналася від підопічної Валі з Прибірська, бо в неї там донька з ДЦП лежить. У Валі була мрія поїхати до своєї дитини, адже вони 5 років не бачилися. Я влаштувала такий подарунок для неї, і ми поїхали до Переяслава. Як виявилось, там також є відділення для літніх людей.
Потім подзвонила директорка притулку в Дідівщині, що під Фастовом, і попросила теж про допомогу, бо про мене їй розповіла директорка з Переяславського притулку. Вона попросила привезти їжу та теплі речі, щоб підготуватись до зими. Це вже сьомий притулок, яким ми опікуємось.
Фонд існує виключно за добровільні пожертви від людей. Також це гроші від продажу килимків, і через якісь благодійні акції.
Про килимки від "Юлиних бабусь"
.jpg)
У нас є підопічна Валя, яка знайшла справу свого життя. Вона майже нікуди не виходить з притулку, бо погано ходить. Але вона вміє крутити килимки зі старих речей. І тепер це її сенс життя.
Вона накручує килимки, ми їх продаємо, і ці гроші теж йдуть на закупку чогось для притулків. Валя тепер почувається необхідною людиною.
Матеріали для килимків – це будь-які старі речі. Футболки, штани, все, що можна нарізати. Ми періодично, коли закінчуються матеріали, кидаємо клич, люди відправляють свої старі речі – і Валя з них плете.
Придбати килимки можна на благодійних ярмахах, куди ми періодично виїжджаємо – “Кураж” або “Всі.Свої”. І через наші соцмережі – Instagram, Facebook.
Цей килимок може використовуватись як підстилка для тварини, накидка на табурет, чи килимок для ванни. Вартість 200-400 гривень.
Поки це лише один проєкт. Бо у притулках зазвичай живуть старенькі люди, які не можуть за собою доглядати. Вони погано бачать або не бачать, мають якісь хвороби.
Тому ми радіємо, що є можливість ще якось привернути увагу до стареньких людей, коли відвідуємо ярмарки. До нас підходять люди і кажуть: “Такі килимки робила колись моя бабуся”. І я розумію, що ці люди купують той килимок, тому що у них своїх бабусь вже немає, але є ось таке нагадування про них.
Про речі, які просять привезти пенсіонери
У першу чергу, аби ми розуміли, що кому потрібно, притулок має сформувати запит, де написано, яка їжа та засоби гігієни у якій кількості потрібні.
Після цього ми дивимося, що є у нас на складі, що нам передали наші друзі, благодійні фонди, що нам відправляли люди. Коли я розумію, що чогось не вистачає, тоді ми оголошуємо збір грошей.
Неодноразово було, коли слухачі радіо чули в ефірі про потреби й надсилали крупи по 2-5 пачок. І тоді виходить, що мені потрібно знайти не 100 кілограмів гречки, а 50. Отак це все і працює. Необов'язково відправити мішок гречки. Якщо можеш допомогти однією пачкою – супер. Це краще ніж нічого.
Хтось зі стареньких просить привези апельсин, банан, банку оселедців, краківську ковбасу чи дві сардельки. Хтось – кілограм помідорів, але “отакі великі” волове серце.
Хтось замовляє телефон на день народження, не новий, просто якийсь, щоб дзвонив.
З останнього, що замовили – дві пари теплих рейтузів і блузку. Ще одна жіночка попросила бюстгальтер, бо в неї з'явився коханий з притулку, і вона хоче бути красивою.
Були прохання від жінок привезти їм фарбу для волосся, бо «Юля, я тут до лікаря, маю їхати, а як я поїду до лікаря така, мені треба пофарбуватися».
Просили парфуми, помаду для виходу у місто – якісь такі дуже буденні, дрібні речі. Коли ти це слухаєш, думаєш, це все, що вам треба для щастя, реально?
Дівчата з психоневрологічного відділення в притулку в Житомирі не могли заспокоїтися від щастя, коли вони попросили навушники і велику “Мілку”, про що я сказала в ефірі, і мені з усієї країни і з закордону почали надсилати солодощі.
Про поїздки до пансіонатів
Коли відбувається перша поїздка в новий притулок – таке враження, ніби приїжджаєш до їжачків.
Старенькі звикли до благодійників, але вони всі трохи закриті, тому що часто волонтери приїжджають і не повертаються. Одноразові акції, дворазові акції. Я дуже цього не люблю і дуже сильно топлю за те, що якщо ви вже берете під опіку якийсь притулок, будь ласка, приїжджайте. Хай у вашого фонду краще буде один підопічний притулок.
Нещодавно ми познайомилися з фондом «Наша перемога», і вони займаються лише своїм притулком в селі Перемога. Але старенькі знають, що до них приїдуть завжди. І я роблю те саме.
При першому знайомстві люди завжди говірливі, але вони говорять загальними фразами: «Дякую, що приїжджаєте. Дякую, що не забуваєте. Ми дуже раді, що ви до нас приїхали».
Коли ти приїжджаєш наступного разу, вони розуміють, що це вже люди, які цікавляться ними. Наступні поїздки – це вже мої близькі друзі. Бабусі виходять, кульгаючи, на зустріч, у візку чи на ходунках, щоб привітатися.
Обов'язкова умова, коли їдемо до притулків – привезти гостинці для кожного.
Пачка печива, якісь рулети, коробка цукерок – це не має значення. Важливо, що ти підійдеш до кожного, і в кожного на столику буде потім лежати своя цукерка.
Особливо, коли приходиш до лежачих людей, ось там справжній захват. Бо їм хочеться цієї цукерки.
Їхати треба до людей. Одноразові поїздки – це класно, це життєво, необхідно, але, якщо йдеться про опіку, то це про постійність.
У моїх підопічних є мій номер телефону, вони мені дзвонять, інколи просто так, інколи у справі. І коли одинока людина, в якої залишилося до кінця життя лише ліжко і тумбочка, розуміє, що є кому подзвонити, навіть раз на пів року – то це зовсім інший стан.
Про розвиток культури благодійності
Варто зазначити, що люди часто забувають, благодійність – це про гідну допомогу, а не про те, як відправити старі зношені труси.
Коли ми просимо відправити нам теплі речі, а не речі для килимків, 70% зі 100% – просто сміття.
Люди відправляють старі рвані кофти, і тоді я думаю, от ви реально уявляєте свою бабусю в цьому? Чому ви вважаєте, що інші люди мають в цьому ходити?
У ці моменти я кричу, матюкаюся на складі, потім складаю ці речі в пакет і відправляю їх на килимки до Валі. В іншому випадку це все просто б викидалось.
Благодійність — це коли ви відправляєте гарний одяг, який вам просто розподобався, або став завеликим, але вам буде не соромно у ньому побачити свою маму, сестру чи дитину. Це благодійність. А не відправити сміття, яке вам лінь донести до смітника.
Це питання про те, що культура благодійності ще має розвиватись в Україні.
Про труднощі
Найбільша наша проблема зараз – це логістика і мобільність. У нас немає своєї автівки. Гроші, які я колись збирала на автівку, усі віддала для закупівлі спорядження для друзів, які воюють. А після появи фонду сильно виручають автокомпанії, дилери, які надають на місяць-два автівки.
Я боюсь цього моменту, що колись допомога від цих компаній закінчиться. Але знаходяться люди, які бачать клич, що потрібна машина “на завтра і терміново”, і ці люди відгукуються. Дають машини, пальне. І часом я думаю, як таке можливо?
Військові допомагають. Спочатку я їх завантажую, а потім, коли у них є можливість, вони вантажать машини і їдуть зі мною до стареньких, везуть їм продукти.
Також є труднощі з донатами. Якщо раніше 20 тисяч гривень ми могли зібрати за три дні, то зараз їх можна збирати три місяці.
Про підтримку від Залужного
Працюючи на радіо після початку повномасштабної війни, я дуже довго нарікала в ефірі на те, що Валерій Залужний, будучи з Житомирської області, досі не додав мене в друзі. І одного дня мені телефонує колега і каже: «Юля, тебе шукають з міністерства і хочуть серйозно поговорити».
Виявляється, помічник Валерія Залужного, який також родом з Житомира, почув цю історію. Він зі мною зв’язався, ми познайомилися і того ж вечора Валерій Залужний надіслав мені заявку в друзі. Так ми познайомилися. Кілька разів спілкувалися в месенджері.
Якось ми їхали на один із благодійних маркетів, і я сказала, що хочу, аби Валерій Залужний підтримав наш фонд. Через помічника я дізналась точний зріст Валерія Федоровича і ми виготовили ростову фігуру. Він про це знає. Тому коли ми їдемо на ярмарки, я розумію, що десь з нами є трішки підтримки від Валерія Федоровича.
Про плани
В Україні рано чи пізно завершиться війна. І підтримка військових буде не настільки нагальною, як зараз. Але старенькі люди будуть завжди, адже ми всі старіємо. І у моїх амбітних планах зробити так, аби кожна літня людина в Україні за потреби мала можливість комусь подзвонити.
І я буду дуже рада, якщо вони матимуть можливість попросити допомоги у “Юлиних бабусь”, бо їм хочеться оселедця, бо їм хочеться краківської ковбаски, бо треба довезти якісь продукти на зиму.
Тому мої плани – це розширення і масштабування. Я хочу зробити так, аби старість в притулках була гідною, як у моїх бабуль. Вони старіли класно, цікаво і не на самоті.
І я б дуже хотіла, аби наших стареньких ставили у приклад, а не норвезьких. У Норвегії в 60-70 років життя тільки починається, а в нас це вже дві тумбочки речей на смерть, на жаль.
Для молодих людей старість — це десь далеко, колись потім. Багато людей не мали стареньких бабусь у селах, до яких можна їздити на канікули, і вони не розуміють цей трепіт перед зустріччю із старенькими людьми.
Я дуже хотіла б спробувати експеримент: поєднати будинки пристарілих з притулками для дітей. І тоді не буде ні одиноких стареньких, ні покинутих дітей.
У дітей буде той, хто за ними буде доглядати, а у стареньких буде та дитина, за якою треба доглядати, з якою треба бавитись, і не буде часу думати ні про смерть, ні про те, як все погано. Вони будуть взаємно зайняті тим, що люблять робити не одинокі старенькі – няньчити онуків. І це було б круто.
