Замість держави: Як активісти Fight for Right облаштовують інклюзивні укриття у Києві
У лютому на Солом'янці ГО Fight For Right, яка адвокує інтереси людей з інвалідністю, облаштувала перше у Києві інклюзивне укриття. Ще одне відкрили на Бульварі Вацлава Гавела. В цілому за минулі півроку команда організації разом з волонтерами обстежила десятки укриттів у регіонах і привертає увагу до їх доступності.
Ми поговорили з головою організації Юлією Сачук про інклюзивність, стан укриттів у Києві, дискримінацію людей з інвалідністю та перспективи подальшої роботи.
Про перші проєкти
Для мене це не лише професійна робота, а й досить особиста історія, оскільки я маю інвалідність з народження. Уже з часом я усвідомила, що приводом для моєї подальшої діяльності стала боротьба, яку розпочали мої батьки у моєму дитинстві. Це були ще радянські часи, і вчитися у звичайній нормальній школі, яка знаходилася поруч з домом, я не могла. Згідно з положеннями, які тоді існували, я мене мали відправити до школи-інтернату. З цим не могли погодитися мої батьки, які розпочали боротьбу за мої права.
Вже пізніше, після закінчення університету, я почала працювати в Amnesty International – великій правозахисній організації, де отримала основні знання про права людини. Потім були інші організації, які підтримували людей з інвалідністю.
І ось це поєднання базових знань про права людини та інформації про стан справ щодо інклюзивності спонукало до створення Fight For Right у 2017 році у тому вигляді, якою організація є нині.
Тоді разом з Українською Біржею благодійності ми створили тактильний атлас світу і поширили його в школах для незрячих дітей у Харкові, Одесі, Києві і Львові. Тоді незрячі діти ще користувалися старими атласами, на яких навіть України не було, а був ще Радянський Союз.
Далі була історія з доступністю виборчих та культурних прав, а також прав у різних життєвих сферах. Дуже допомагало, що засновники та засновниці Fight for Right мали попередній досвід та розуміння існуючих проблем. Більшість наших кейс-менеджерів – люди з інвалідністю, і ми почали цим займатися не тому, що нас хтось змусив, це відбулося органічно.
Часто ми працюємо, аби покривати ті прогалини, з якими держава не справляється. Так сталося і з бомбосховищами.
За десять днів до початку повномасштабної війни ми запустили гарячу лінію для людей з інвалідністю, чого не зробила держава до сьогодні, і наша гаряча лінія зараз працює по всій Україні.
Про облаштування перших інклюзивних укриттів у Києві
Близько півроку ми спільно з активістами та активістками моніторили десятки укриттів у різних районах Києва. Пам’ятаю, коли у перший день війни я спустилася до бомбосховища, і одним з перших питань було – як мені евакуювати команду, де працює багато людей з інвалідністю. Тим більше, що у перші тижні війни ніхто з міжнародних організацій не допомагав. Тому наші дії виникли органічно, самі собою.
Роботу з облаштування укриттів ми розпочали після консультацій з експертом з архітектурної доступності та інклюзивних соціальних практик Володимиром Висоцьким.
Це був ретельний процес, логістично це виглядало приблизно так: проводили консультації з місцевою громадою та представниками влади, спільно розробляли план, потім закуповували всі необхідні матеріали і облаштували укриття.
У доступності цих місць, які ми облаштували, важливо було врахувати низку речей: щоб там були відсутні сходи, встановлені поручні, тактильна схема укриття, тактильні смуги на підлозі та інформаційні таблички на стінах шрифтом Брайля, світловідбивні смуги та зручні лави.
Також в облаштованих укриттях є санвузол, який є доступний для всіх, зокрема і для людей, які користують кріслом колісним.
Про ситуацію з укриттями та права людей з інвалідністю
Те, що ми побачили ледь не з першого дня повномасштабної війни – справді, необхідних укриттів немає. Коли я ще працювала кейс-менеджеркою, пам’ятаю дзвінки на гарячу лінію: “Ми не спускаємося, бо немає куди”, або: “Доступних укриттів немає, і я не можу сказати рідним “несіть мене”. Люди під час повітряної тривоги просто залишалися та приречено сиділи вдома.
Дуже дивно, що ця історія отримує недостатньо уваги від влади, адже було сподівання, що навіть після перших місяців війни люди бачили і відчували все на власні очі.
Укриття обирали за різними параметрами. Ми розуміли, що не зможемо у певні терміни збудувати їх заново, або зробити ідеальним.
Ми хотіли продемонструвати, що, маючи бажання і без якогось захмарного фінансування, такі об’єкти можливо адаптувати у різні способи.
Один з важливих критеріїв – зацікавлення місцевої громади, і ми дуже вдячні Ксенії Семеновій, яка це підтримала з боку київської влади. По суті ми задали цей стандарт і привернули увагу до доступності, ми завжди маємо пам’ятати, що людське життя – найбільша цінність і дбати про те, щоб кожна людина мала змогу врятуватися.
.jpg)
Дуже приємно, що після презентації укриттів ми отримали гарний фідбек: зараз отримуємо дзвінки та листи від різних столичних установ, які консультуються з приводу того, як зробити укриття доступними. Ми розробили методологію, вона є у вільному доступі.
Також готові надати будь-які консультації і будемо раді будь-якій можливості підтримати проєкт. Колись ми подібне робили з виборчими дільницями.
Про команду
До війни нас було близько десяти людей, зараз – близько тридцяти. З початком повномасштабної війни, окрім гарячої лінії, у нас виник напрям Emergency. Ми побудували систему кейс-менеджменту, допомагали і продовжуємо допомагати людям з евакуацією, реабілітацією, надаємо юридичні, психологічні консультації, асистивні технології (колісні крісла, слухові апарати, білі тростини для незрячих), під час зими – утеплення, різні види допомоги для того, аби люди могли пережити війну.
Важливо, що засновниками та ідейними натхненниками нашої організації, окрім мене, були й інші люди з інвалідністю.
Багато десятиліть усі основні рішення стосовно людей з тими чи іншими вадами приймалися людьми без інвалідності.
І це дуже дивна історія. Адже коли ми, приміром, говоримо про потреби жінок, то навряд чи можемо уявити собі ситуацію, коли зібралася фокус-група з десяти чоловіків і приймає рішення щодо тампонів або прокладок у туалетах. А от за нас чомусь легко вирішують, яким має бути пандус, або як і кому роздавати слухові апарати.
Тож ми працюємо, щоб люди з інвалідністю були не лише об’єктами державної політики у плані допомоги, а й брали участь у прийнятті рішень на різних етапах – від доступності будівель до працевлаштування.
Їхній голос має стати основним, і це дуже принципово для нас.
Про прогрес у темі інклюзивності
У порівнянні з попередніми роками прогрес у питанні інклюзивності спостерігається, але необхідно чітко розділяти – суспільство та можновладців. Тому що із звичайними людьми простіше працювати та знаходити спільну мову, але коли ми говоримо про інституційний рівень, то тут раптом все ламається.
Особливо це образливо нині, коли ми бачимо, що є міжнародна підтримка і увага до України, багато речей можна робити швидше та якісніше. Тому цей млявий прогрес з боку держави особисто мене не влаштовує, бо я вже років п’ятнадцять намагаюся говорити одне й те саме. І ніби всі розуміють, немає такого, що “ми побудуємо сходи навмисне, щоб ніхто нікуди не потрапив”. Але як трапляється так, що недоступні сходи будуються знову й знову?
Ми намагаємося на інституційному рівні вплинути на цей процес. Дуже боляче розуміти, що при відбудові знову не будуть враховані базові речі
Як активістка, я свого часу вірила у те, що якщо владі регулярно пояснювати, то щось обов’язково зміниться, але зараз все більше переконуюсь, що все впирається у цинізм, недбалість та безвідповідальність на багатьох рівнях.
Хочеться запитати: “доколє” будуть їздити ці страшні “Богдани”, чому продовжує закуповуватись старий і недоступний транспорт? Хтось це затвердив, потім закупив, і це так само, як з розкраданням грошей від Міноборони. Це кимось підписується і затверджується, і у цих людей є прізвища. Так само свідомо видаються висновки про будівлі зі сходами, і вже по правді бісить цей інфантилізм типу: “Ви ж поясніть, люди не розуміють”.
Мені здається, що скінчився час цього загравання: “нам дуже шкода, ми все розуміємо”. Де конкретні дії? Що змінилося? Я не вірю в історію, що нечуючі люди випадково не можуть отримати від держави безкоштовні слухові апарати, або ж якісь інші послуги.
Зараз з фронту повертаються військові з інвалідністю, це так само стосується цивільного населення, паралельно триває інтеграція до ЄС. Сподіваюсь, це хоч якось щось змінить на краще.
Про дискримінацію та закордонний досвід
Я часто буваю за кордоном, і коли запитую у іноземних партнерів про укриття, вони у відповідь просто посміхаються. Таке враження, що вони не зовсім вірно, або взагалі не сприймають серйозної загрози, що коли-небудь це їх теж може стосуватися.
Тим не менш, законодавча система більшості закордонних країн влаштована так, що недоступність необхідних умов для людини з інвалідністю буде не проблемою людей, а проблемою установи. І громадянин не буде бігати та доводити державі, що він – не жирафа.
Там просто фіксується факт дискримінації, потім суди, великі штрафи, крапка.
У США існує дуже проста форма для того, щоб подати скаргу – буквально кілька рядочків: “Мені здається, що у цьому випадку існує прояв дискримінації”. Людина просто подає інформацію, а далі розбираються.
Або ж питання встановлення інвалідності у Німеччині. Там не треба бігати по МСЕКах (медико-соціальна експертиза – БЖ), принижуватися, зустрічати відповідне ставлення. Достатньо просто подати інформацію, і про вас знають і приділяють вам увагу.
В Україні, коли ми стикаємося з недоступністю чи подібною проблемою, люди розуміють, що можна років десять щось доводити, і не факт, що у тебе щось вийде. Це також питання довіри до судової системи та якості законодавства.
Про напрямки роботи і плани
.jpg)
Сьогодні у нас у пріоритеті три основних напрями: адвокація, інклюзивна відбудова і деінституціалізація – знищення тієї старої та незручної інтернатної системи. А також спільнота, яку ми продовжуємо посилювати.
Ми звертаємо увагу на речі, які мали би бути загальновідомими: дуже часто нашим завданням є просто повідомити людям: а ви знаєте, тут є такий інструмент, або медичні препарати.
Якщо ми бачимо, що UNICEF надає кошти дітям, або ж іноді люди не знають про існування програми “Доступні ліки”, ми не лише розповідаємо їм про ці можливості, а й навчаємо, яким чином вони можуть їїх отримати. Хоча у критичних випадках, коли ми бачимо, що людям нікому допомогти, ми надаємо допомогу або фінансово, або купуємо асистивні технології.
Наша організація створена не для того, щоб ходити і робити ручками укриття. Ми більше показуємо стандарт (свого часу так робили з виборчими дільницями), ми готові надавати рекомендації та консультації і підтримку, але це мають робити насамперед громади.
Доступність – це чисто технічний момент, вона має стосуватися кожного.
Тому, будь-ласка, давайте робити добре разом. Методологія, про яку я розповідала, є у вільному доступі.
Ми продовжуємо навчати спільноту. У нас є проєкт “Лідерка” про лідерство для дівчат і жінок з інвалідністю, зокрема, у політиці. Зараз ми працюємо з дівчатами-підлітками, багато адвокаційної роботи, реформа деінституціалізації, працевлаштування, багато різних напрямків.
Фото: надані командою FFR
