На особистому досвіді: Як я працював листоношею у Німеччині

Харківський студент Ілля шукав роботу на літо, але не хотів займатися важкою фізичною працею. Він побачив рекламу в Instagram про роботу за кордоном, пройшов співбесіду й опинився в Німеччині. Там він три місяці працював листоношею в компанії Deutsche Post, одній з найбільш оперативних поштових служб у світі.

Ми поговорили з Іллею про те, скільки можна заробити листоношею в Німеччині, як влаштоване життя в маленькому німецькому містечку і чому навіть найдорожчі посилки заведено залишати під дверима.

Мені 20 років, я студент двох харківських університетів, вчуся на економіста і медика. Півтора року працював на свого батька адміністратором приватної клініки для дітей. Я із забезпеченої сім'ї, тому з дитинства бував за кордоном, встиг об'їздити всю Європу. Вчив німецьку в школі та займався з репетиторами, тому знаю її на хорошому рівні і можу спілкуватися.

Перед літніми канікулами ми з другом думали, де б заробити грошей. Нам набридло стирчати в Харкові, хотіли підтягнути мову і заробити, тому дивилися вакансії в інтернеті.

Я побачив рекламний пост в Instagram. Там була фотографія кошика з полуницею і підпис: «Збір полуниці та спаржі в Німеччині, 8 євро в годину».

Виявилося, це була компанія, яка займається працевлаштуванням українців за кордоном. Співбесіду проводили німецькою мовою, щоб зрозуміти наш рівень. Ми відразу сказали, що не хочемо збирати полуницю і нам запропонували навантаження товарів в Аугсбурзі за 10 євро на годину.

Ми вже майже погодилися, але потім я вирішив запитати про найприбутковішу роботу, і нам відповіли, що для цього потрібні водійські права. А у нас вони були!

Виявилося, є ще два варіанти: упаковка їжі в аеропорту Франкфурта за 11 євро на годину або робота на німецькій пошті за 13 євро на годину.

Потім провели ще одну співбесіду німецькою. Розпитували про сім'ю та дозвілля. По суті, потрібна хороша мова, але ніякий сертифікат не перевіряють, визначають просто за розмовою.

Ми заплатили за послуги компанії 450 євро, вони отримали для нас тимчасовий дозвіл на роботу в Німеччині, страховку і купили квитки на автобус.

Нас відправили в невелике місто Меммінген у 100 км від Мюнхена. У поштовому відділенні провели інструктаж, видали службову машину і вже наступного дня я почав працювати.

Робочий день починався о 7:30 ранку. Наше відділення обслуговувало ще 2 найближчих міста: Кемптен і гірський Альтусрід. У відділенні працювало 20 листонош, у кожного був свій мікроавтобус Volkswagen і прописаний маршрут.

Мені видали службову машину і сказали, що я можу на ній їздити тільки по роботі. Але ніхто за цим не слідкував.

У кожного листоноші є свій почтомат з листами і шафа з великою кількістю ящиків, де лежать посилки. Їх потрібно впорядкувати за вулицями та будинками. Ще у кожного з нас був свій сканер, який показував скільки сьогодні буде посилок. Кожну посилку потрібно сканувати перед вантаженням в машину і після видачі.

Перші два тижні я їздив за маршрутом з напарником, він все показував і розповідав. Немає ніякого навігатора і карти, тому що кожен день ти їздиш по одним і тим же точкам – їх потрібно просто запам'ятати.

Ми розвозили листи і доставляли посилки: техніку, одяг і товари для дому. Я обслуговував від 300 до 500 будинків, у тому числі школи, фабрики й офіси.

Спочатку було складно, але через два тижні я вже робив все на автоматі. Їздиш на тачці, хтось дасть 5 євро на чай, хтось пригостить фруктами, з кимось викуриш сигаретку. Кожен день бачиш одних і тих же людей, вони розповідають якісь історії.

Через місяць я вже знав, у кого народилася дитина, а у кого померла кішка.

Робочий день залежить від кількості посилок – якщо їх 50-70, то робота закінчується о 3 годині дня, а якщо 130-150 – то о 5 вечора.

За кермом я завжди слухав музику, подкасти або лекції. Потім у мене якось зламався Apple Music, і мені довелося цілих два тижні розвозити посилки без музики. Я почав співати різні пісні, щоб не нудьгувати. Ще складав на ходу якийсь реп і читав його собі під ніс.

Листоноша – дуже шанована професія в Німеччині. Німці в невеликих містах дуже залежать від пошти, тому що не ходять по магазинах. Вони замовляють додому купу всього з інтернет-магазинів Amazon, eBay і Zara – від кросівок до вазонів.

Німці серйозно ставляться до своєчасності та якості доставки, тому дають чайові. Мені щодня давали від 2 до 5 євро й іноді пригощали їжею. В Україні такого ставлення до листонош я не зустрічав.

Останній місяць я працював у напрямку невеликого гірського містечка Альтусрід. Там я взагалі міг бути єдиною особою, яку люди бачили за весь день. Я розповідав їм якісь новини, вони мені – свої історії.

Я заробляв у середньому близько 80 євро на день при 5-8-годинному робочому дні. Моя перша зарплата за неповний робочий місяць склала 750 євро. З неї відразу 450 євро пішло на оренду житла, тому залишилося 300 євро.

Було стрьомно, тому що відразу по приїзду я накупив шмоток і грошей майже не залишилося.

Зарплату виплачували раз у місяць на банківську карту. Щоправда, у мене завжди були двотижневі затримки через українську кредитку. Мої друзі, які відкривали банківську карту в Німеччині, отримували гроші своєчасно.

Взагалі в Deutsche Post так: чим довше працюєш, тим більше заробляєш. У нашому відділенні був 60-річний німець. Він отримував 6 тисяч євро на місяць, тому що працює на пошті вже 15 років.

Ми жили у двох містах: два місяці в Меммінгені і місяць в Кемптені. Це невеликі, але красиві і затишні міста з великими супермаркетами, зонами для відпочинку та красивою природою. До Мюнхена – 100 км, всього 40 хвилин їзди по автобану.

Нам надали житло в хостелі для робітників. Там селяться люди різних національностей, в основному різнороби. З нами на поверсі жив литовець, який працював нелегалом на будівництві. Німці не будують будинки та дороги власноруч, вони наймають нелегалів за 2 тисячі євро, а в бригадах працюють українці, болгари, поляки, серби. Кого там тільки немає.

Ми з другом жили у двомісному номері з хорошим ремонтом. Платили за номер 900 євро за місяць на двох.

Я витрачав на продукти 150 євро в місяць. Купував м'ясо, рибу, овочі, яйця, молоко, заморожену піцу або нагетси. Це, звичайно, не найкорисніша їжа, але нам було пофіг. Ми розігрівали заморожену їжу або запікали в духовці, тому що це було зручно.

Я не встиг тісно поспілкуватися з місцевими мешканцями, але на перший погляд здається, що німці приємні, зручні і доброзичливі. Всі вітаються і бажають гарного дня. Я швидко до цього звик. Після повернення в Україну було дивно, що вдома так не заведено.

Люди не бояться крадіжок. Біля будинків немає парканів і хвірток. Вони навіть не закривають вікна і двері машин, коли спекотно.

А ще всі німці багато речей здають на переробку. Наприклад, коли купуєш у магазині пляшку з будь-якою рідиною, то за замовчуванням доплачуєш 25 євроцентів, якщо пляшка пластикова і 8 євроцентів – якщо скляна.

У всіх магазинах стоять спеціальні автомати, які приймають пляшки і повертають за них гроші. Таким чином, за 40 пластикових пляшок я повернув собі 10 євро. Просто круте екологічне рішення і матеріальний стимул.

За три місяці роботи я накопичив 2000 євро. Ще мені повинні повернути близько 1000 євро податків, тому що я студент. Принаймні, так обіцяли. Тепер у мене є непогані зароблені гроші, і мені є на що жити.

Ще з'явилися прямі контакти хлопців з пошти. Наступного разу вони можуть мене оформити без посередників і дати житло дешевше.

Фото: з особистого архіву героя, а також Deutsche Post, Johannes Böckh