Чому в Києві продовжують руйнувати історичну забудову: Урбаніст Дмитро Перов – про будинок на Жилянській та інші пам'ятки, які ми втрачаємо
Забудовник “Ковальська” подала до суду на столичного пам’яткоохоронця Дмитра Перова. Позов стосується будівництва на вулиці Жилянській, 47, де була знесена садиба 1860-х років, що є останнім зразком ранньої забудови вулиці. Замість неї планують побудувати бізнес-парк.
Активіст наполягає на цінності історичної будівлі та запустив збір грошей на адвоката. У «Ковальській» заявили, що будівля “не мала архітектурної та історичної цінності”, а заяви Перова завдали шкоди діловій репутації компанії.
Ми вирішили поговорити про цей прецедент і про решту проблемних точок на мапі Києва, де може зникнути цінна історична архітектура.
Про знесення будинку на Жилянській та суд із "Ковальською"
.jpg)
Забудовник “Ковальська” стверджує, що знесений будинок не був історичним, а відповідно не мав цінності, тож вони, як власники, могли робити з ним усе, що забажають. Компанія подала позов, у якому стверджує, що вони мають документи, які це доводять. Але до суду ці докази вони суспільству не надають і свою позицію не аргументують.
Моя позиція протилежна: як будинок може бути не історичним, якщо йому 172 роки? Він є цінним, історичним, а компанія не мала права його зносити.
Навіть якщо вони не виграють суд, вони виграють час. І за цей час можуть отримати документи, які їм потрібні, щоб будуватися.
Мені здається, у "Ковальській" добре вчаться на помилках своїх конкурентів. Наприклад, у 2021 році був гучний кейс із «Будинком Уткіна» (1905 р., вул.С.Петлюри, 29). Про цей приклад писало багато видань, зокрема й іноземних, і в якийсь момент через суспільний розголос для чиновників стало токсично “допомагати” забудовнику з розв’язанням проблем за цим об'єктом. Тобто, якщо ти, як забудовник, не протидієш хвилі суспільної ненависті щодо знищення історичної забудови, ти стаєш токсичним. З тобою не хоче вести діалог жоден контролюючий орган, навіть якщо ти маєш усі документи.
Тому, якщо у випадку з будинком Уткіна всі визнали, що це історична будівля, то у випадку з будинком на Жилянській зараз відбувається розмивання картини: мовляв, тут не все так однозначно, а, може, він був нецінний, може, був не історичний.
Справу проти мене можуть призначити на 6 грудня. Я думаю, що до цього моменту забудовник може отримати всі дозволи, почати будівництво та звести, наприклад, півтора поверхи. А потім прийти до суду і сказати, що вони мають висновок історика, що цей будинок не є історичним.
Навіть якщо вони не виграють суд, вони виграють час. І за цей час можуть отримати документи, які їм потрібні, щоб будуватися. Переможців не судять. І коли вони програють суд, в них вже буде новий будинок – або на стадії каркаса, або на стадії введення в експлуатацію.
Як змінилася ситуація з історичними будівлями за рік війни
Під час війни ситуація зі збереженням історичної забудови погіршилась. Останній кейс — екопарк «Осокорки», де забудовник просто використав розпорядження КМДА для того, щоб проводити будівництво.
Пам’ятаєте, торік Віталій Кличко заборонив людям відвідувати ліси на території Києва? Бо війна, там можуть бути нерозірвані снаряди, ДРГ і так далі. В принципі, резонне рішення, але забудовники зрозуміли його по своєму і вирішили використати для власних інтересів. Зараз в екопарк “Осокорки” через заборону відвідування лісів людей не пускають, але пускають будівельну техніку, прорабів та геодезистів.
Якщо раніше забудовники свавільно порушували закон, прикриваючись приватною охороною та “тітушками”, то сьогодні такої необхідності немає – комфортні умови створює сама міська влада.
Ще один приклад імітації збереження культурної спадщини владою – славнозвісний “список Кличка”, який вийшов у відповідь на рішення про відновлення садиби Барбана, та надання їй охоронного статусу. Існує конфлікт між Офісом Президента і Кличком. І в Київраді вирішили: а давайте створимо щось аналогічне та ще більш пам'яткоохоронне. Так з’явився “список Кличка”. Фактично це просто папірець зі списком цінних історичних будівель, де говориться, що їх заборонено зносити.
Юридична основа для цього документу – правові принципи, які прописані в законі «Про охорону культурної спадщини». Згідно з ним, в Україні захищається вся історична культурна спадщина, а не тільки пам'ятки. Річ у тім, що забудовники часто маніпулюють, що знесений будинок “не був у реєстрі пам'яток”.
Якщо бути справедливим, то ще до початку повномасштабного вторгнення я завжди казав, що в нас є поступальний рух розвитку і, на відміну від часів Януковича, хоча б будинки з табличкою "пам'ятка" не зносять.
Але під час війни і це змінилось – почали зносити і пам'ятки. Наприклад, на Деміївці було знесено казенний винний склад 1899 року. Або будинок на Турівській, 29А – він був у статусі щойно виявленої пам'ятки, але його теж знесли.
Забудовники часто маніпулюють, що знесені будинки “не були у реєстрі пам'яток”, тому не є історичними, а відповідно цінними.
Чому так відбувається? Апарат міської влади дуже неоднорідний і розгалужений. Раніше забудовник міг домовитись із Департаментом містобудування і не домовлялися з Департаментом охорони культурної спадщини або КМДА. Це давало змогузупиняти такі протиправні дії. Але останні півтора роки забудовники використовують прямі домовленості на рівні керівництва, тому зараз знищують так багато історичних будівель.
Що потрібно змінити в охороні історичних будівель
У Києві дуже багато історично цінних будинків, на які вже складено облікову документацію, проведені відповідні дослідження, але вони не можуть отримати статус через те, що немає письмового розпорядження керівництва.
Попередній директор департаменту охорони культурної спадщини КМДА Олександр Никоряк в одному з інтерв'ю казав, що в Києві приблизно 3000 історичних об'єктів. З них майже1000 мають охоронний статус. Це пам'ятки національного, місцевого значення, щойно виявлені пам'ятки, пам'ятки архітектури та історії.
Ще 2000 об'єктів профільний департамент визначає, як цінні, історичні, але вони не мають охоронного статусу. Ми якось порахували із журналістами темп, у якому працює департамент останні 5 років, і вийшло, що в середньому в нас визнають 2-3 пам’ятки на рік. Тобто ці 2000 об’єктів можуть визнати пам’ятками приблизно до 3023 року, в кращому випадку до 2500 року. Але мені здається, що більшість будинків до цього не доживуть.
Зараз усе тримається десь на особистому авторитеті, десь – на телефонному праві окремих людей, які є очільниками відповідних департаментів і структур. Сьогодні якщо забудовник не хоче виконувати припис, Департамент фізично не може змусити його це зробити. Потрібно змінювати підхід.
Якусь частину свого життя я провів за кордоном, жив у Варшаві. В Польщі є норма закону, згідно з якою всі будівлі старше ста років, які виконані за індивідуальним проєктом, автоматично отримують статус пам'ятки.
Якщо будинку понад 100 років, він є історичним по дефолту. Навіть якщо це маленький хлівець, а не величезний палац.
Чому важливі будь-які будинки старше 100 років, незалежно від їхнього функціонального призначення? Бо це може бути останній збережений у місті приклад споруди такого типу, яку зводили в конкретний період. Більше таких хлівців у місті, а, може, і в Україні може просто не бути.
Є ще один критерій – індивідуальний проєкт. Це означає, що іншого відповідника немає, тому будівля представляє цінність.
Ми одним розпорядженням про надання таким будівлям статусу закрили б великий пласт роботи. З 2000 об'єктів 1100 опиняються в статусі. Залишилось 900, і вони і є пріоритетом роботи Департаменту на 5-10 найближчих років.
Нам потрібні правила охорони культурної спадщини і спеціальна служба, яка б їздила і доносила в правильній формі інформацію до недобросовісних забудовників.
До яких будинків зараз має бути прикута увага громадськості
Вулиця Рейтарська, 37-37А
Це будинок Повітової земської управи 1913 року. Пам'ятка історії. Забудовники провели досить серйозну PR-кампанію цього проєкту. Вони мали декілька публікацій у ЗМІ, що вони, ніби, поєднують сучасність з історією. Але під цими голосними вивісками вони фактично розбирають будинок, лишають фасад і вибудовують повністю новий об'єкт.
Якщо вони реалізують цей проєкт, ми втратимо пам'ятку. Це порушення статті 22 закону «Про охорону культурної спадщини», де визначено, що пам'ятки не можна зносити, перебудовувати та іншим чином видозмінювати.
Зараз відкрито кримінальне провадження за фактом реалізації цієї незаконної реконструкції. Але, імовірніше, вони будуть гнути свою лінію, гадаю, вони спробують розібрати цей будинок і залишити фасад.
“Будинок із комахами”, Володимирська 93
Щоб зупинити забудову, нам довелося відкрити в ній громадський простір у “Будинку із комахами”. Тоді наш сусід-забудовник, люди небезвідомого Ігоря Кушніра (президент “Київміськбуду”,– БЖ) відрізали нам воду. Коли ми розв’язалии питання з водою, нам перерізали електрику. Її не відключили, а саме перерізали ножицями. Але ми залатали той дріт, і в нас знову є електрика, а ще й портативна зарядна станція. Тож, будинок житиме.
Коли в будинку є життя, його набагато складніше зруйнувати. Потрібно, щоб тут постійно були люди, щоб про нього знали, щоб сюди приходили.
Дуже класний у цьому аспекті приклад “Довженко Центру”. Коли хотіли зробити ліквідацію Центру “по-тихому”, через суд, на кожне судове засідання до зали набивалося до 50 активістів та багато представників ЗМІ. Чому? Бо про Довженко-Центр усі знають, це вже атрибут сучасної культури Києва.
Треба пам'ятки також робити атрибутами сучасної культури Києва, тоді люди ходитимуть у суди, а історичні будівлі буде складніше знищити і простіше зберегти. Це називається суб’єктивація захисту. Люди мають знати й цікавитися тим, що захищають.
З іншого боку забудовник теж не планує відступати. Про серйозність його намірів може свідчити те, що до бічного фасаду прикрутили профнастил, на якому, як на білборді, вивісили проєкт майбутнього будівництва на місці цього будинку.
Є кримінальне провадження, є охоронний статус. Вони зупинили роботу, але яскраво дали зрозуміти, що не відмовляються від проєкту нового будівництва за цією адресою.
Садиба Дмитрієва, вул. Хорива, 2
Були виграні всі суди, ми довели, що це пам’ятка. Прокуратура повернула ці будівлі у власність територіальної громади міста Київ. Але десь тиждень тому, я побачив у судовому реєстрі, що забудовники знову подали до суду.
Вони програли три інстанції, але знайшли якісь нові підстави і знову подали до суду. Тобто цей об'єкт поки що не планують відпускати.
Будинок Маліна, вул. Олександра Кониського, 22
Тут заморозили будівництво після того, як знесли половину будинку. Будівля не мала статусу пам’ятки, але нам вдалося зупинити руйнування завдяки тому, що дослідник історії Києва Антон Короб разом із краєзнавцем Семеном Широчним знайшли інформацію, що в цьому будинку з 1911 до 1915 року жила сім’я міщан Зеленських.
Після того, як інформація була оприлюднена, більше активних спроб руйнувати будівлю не було, хоча забудовник і скаржився, що це все маніпуляція.
Найбільша цінність будинку Маліна в тому, що це остання дерев'яна будівля на цій вулиці. Вона збереглася, бо була обкладена цеглою. А те, що тут жила сім’я Зеленських додає їй певної історичної пікантності, робить її чекпойнтом на вулиці Кониського.
Київ славиться своїми легендами, коли в кожного будинку є своя унікальна історія.
На жаль, у радянські часи ця місцевість позбулася багатьох історичних пам’яток. Було безславно втрачено, зокрема, і будинок, у якому жив Євген Чикаленко, а ось будинок Зеленських – зберігся, і йому потрібно дати нове життя.
Софіївська, 20/21
Цей будинок стояв без статусу 12 років. У 2010-му році Міністерство культури виключило його з переліку пам'яток Києва, як такий, що не відповідає критеріям, а значить “недостатньо історичний” та “недостатньо цінний”.
Було декілька спроб забудувати цю ділянку: заїжджала будівельна техніка, виходили люди. Був скандал, знову про це писали, але виходу із ситуації не було.
Дуже кумедна демократія, яка працює за правилами суворої диктатури.
Чому спрацювало цього разу? Мені здається, це просто випадок, бо зараз знову почалося загострення протистояння між державною владою та місцевим самоврядуванням Києва. Я так розумію, була вказівка шукати недоліки в роботі міської влади. І тут така історія: до будинку, в якому відбувалися знакові події для української історії, заходять будівельники, а Департамент містобудування видав містобудівні умови та обмеження. Кращого хейту для міського голови і міської влади годі й вигадати.
Піарники Кличка зрозуміли, що це виграшний кейс. Те, що не зміг Департамент охорони культурної спадщини зробити впродовж12 років, було зроблено просто тому, що приїхав Кличко і сказав, що цьому будинку на Софіївській треба надати статус.
Цимлянський провулок, 3
Другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року. Бої на підступах до Києва, заблокована Житомирська траса, стоять танки, лупить артилерія, люди тікають із Києва. Хтось ховається в підвали, а хтось розбирає пам'ятки.
Є така компанія «Дніпро 2002», яка належить товаришу Віталія Кличка – Івану Плачкову. І ці люди, мабуть, подумали, що якщо власник компанії – це хороший друг міського голови, то, в принципі, можна якісь винятки робити.
Другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року. Хтось ховається в підвали, а хтось розбирає пам'ятки.
Приїхали чоловіки, почали розбирати будівлю. Тоді на місце приїхав тодішній директор департаменту охорони культурної спадщини КМДА Олександр Никоряк, дав припис, написав заяву в поліцію. Відкрили кримінальне провадження.
А вже через пів року виходить проєкт рішення про передачу забудовнику землі під цим будинком. Того дня Кличко написав, що це віроломство, Никоряк написав, що це мародерство під час війни. Тепер же вони з періодичністю у два-три місяці закидають на голосування Київради цей проєкт рішення про передачу забудовникам ділянки.
Кримінальне провадження по заяві Никоряка теж закрили, бо він забрав заяву, хоча було зруйновано більшу частину історичного будинку.
Печери на Вознесенському узвозі
Мені здається, в Київраді зрозуміли, що просто так вони кейс із печерами на Вознесенському узвозі (стародавні печери періоду ХІІ століття Дмитро Перов виявив у жовтні 2022 року на місці історичного будинку, який знесли у 1980-х,– БЖ) не відіб’ють. Тут уже пішла затяжна війна. Після того, як вийшла публікація у The Guardian і її почали перепощувати інші світові видання, проєкт рішення про передачу землі місцева влада поки заховала у довгу шухляду.
Але він нікуди не зник. Ба більше, він лежить там у первісній редакції. Ніхто не планує робити консервацію, реставрацію, збереження печер. Взагалі немає згадки про те, що на цій ділянці є пам'ятка.
У проєкті зазначалось, що ділянка виділена під забудову, ось у такому вигляді він і лежить, чекає свого часу. Це теж відпрацьована забудовниками схема. Чекати три роки поки облікову розгляне Мінкульт і спробувати вже там домовитися про виключення пам’ятки з Реєстру.
