Як сімейна пара з Києва придбала 100-річну хату у селищі на Львівщині

Ракетні обстріли та відключення світла спонукають киян переїжджати жити подалі від міста. Проте є і ті, хто купують дім у селі аби зберегти українську культуру й наповнитись атмосферою традиційного сільського побуту.

Подружжя киян, реабілітолог Олександр Ховавко і юристка Наталія Сербіна, восени 2022 року придбали 100-річну хату у селі Поморяни на Львівщині, яку відновили у межах проєкту “Спадщина UA”.

Вони розповіли БЖ про пошук речей з історією, взаємодопомогу мешканців громади, і особливу атмосферу “бабусиної хати”, заради якої і придбали цей дім.

Про бажання придбати хату в селі

Олександр:

У мене вже був досвід життя у селі. Моя мама з Чернігівської області, з мальовничого села під назвою Хороше Озеро, це за 5 кілометрів від Крут.

Я зростав у Києві, проте на канікули мене відвозили до бабусі і я отримував виховання у межах нашого українського села з побутом, культурою, традиціями, з тим розумінням, що треба вітатися завжди на вулиці з людьми.

Відбиток виховання в селі залишається в плані потягу до української хати, до цього запаху, до тієї тиші

Під Києвом є етнокомплекс “Українське село” з хатами. Ми часто туди їздимо, просто відпочити, посидіти, подумати, помовчати.

Це внутрішній стан, який час від часу кличе. Це так, як зарядити телефон, тільки там можна зарядитись внутрішньо духовною енергією.

Наталія:

Ми живемо у приватному будинку в передмісті Києва на Петропавлівській Борщагівці. Працюємо в Києві, користуємося усіма благами, ходимо в театри, але дуже не вистачає спокою.

Восени 2022 року ми побачили перші проєкти “Спадщина.UA", що відновлює старовинні хати. Те, що робить Гануся (засновниця Ганна Гаврилів – БЖ), це просто нереально.

Зі старих розвалюх вона робить хати придатні до життя, при цьому максимально зберігаючи їхню автентику, у тому числі вікна.

Для нас це перш за все про відновлення села та своїх спогадів. У нас не було думки, що ми переїдемо, бо там безпечніше, чи є груба. Звичайно, те, що є груба – прекрасно, бо ми приїжджали туди, коли відключали світло.

Олександр:

Коли дружина показала проєкт, я сказав: Я не знаю чому, але треба їхати дивитися. Також це бажання було пов’язане з історією того регіону: там є Поморянський замок, поряд Підгорецький та Золочівський замки.

Це щось про внутрішнього хлопчика, який хоче жити біля замку, якась казковість. Ми приїхали дивитися, і відчули, що воно нам треба.

Про історію будівлі

Олександр:

Точного року побудови хати в документах немає, але галузь каже, що вона десь 1930-го року. Хату називають панською через особливості побудови. Вона велика, квадратів 50, в той час як більшість поряд мають 30-40 квадратних метрів. Також хата має високий кам’яний фундамент, з одного боку він сягає 1,8 метра.

Будинок має кам’яний погреб – пивницю, який можна використовувати у цілях безпеки. Зверху над сінями розташована годівниця для птахів. Ось так цікаво побудована ця хата.

Наталія:

Історію самого дому ми поки не знаємо. Хоча там є коробка з фотографіями та старими листами польською та німецькою мовами. Буде цікаво дослідити їх.

Наша сусідка, пані Оля, каже, що в цій хаті завжди жили заможні люди.

Про стан хати

Олександр:

Вартість хати – $ 10500. Ми за ці гроші маємо хату, стодолу, і один невеликий сарай для худоби. Позаду ще садок і великий город, за яким – ліс.

У хаті ще 13 років тому жили люди, але після того вона просто заростала бур'янами.

Будинок відновили повністю. Зовні і всередині побілили стіни. З комори були заведені труби, облаштований санвузол, унітаз і душова кабіна. Саме приміщення було пустим.

В цілому в таких хатах можна жити одразу. Це глиняні будинки, і в них дуже тепло. Є електрика.

Ми зробили септик, пробурили свердловину, провели інтернет, придбали сучасні ліжка з ортопедичними матрацами, адже хотіли зробити хату із сучасним комфортом.

Село там також не зовсім мертве: є магазини, аптека. Районний центр в 20 кілометрах з лікарнею, училищем. Чудова дорога..

Наталія:

Взимку ми їздили туди з дітьми двічі чи тричі, щоб подивитися на цю красу, поспати, коли гріє піч. Приїздили відпочити на новорічні свята.

Ця хата загалом не для того, щоб пересидіти зиму, адже наш дім під Києвом вже облаштований на випадок блекауту, є генератор. З цим трішки легше у приватному будинку, ніж у квартирі.

Проте якщо хтось хоче купити відновлену хату саме з цієї цілю, там можна пересидіти, якщо є дрова. Хоча мені, як людині, яка все життя прожила в квартирі, складно було самій без чоловіка розпалити піч.

Про історичні речі в будинку

Олександр:

У мене завжди бажання було мати хоча б трішки старих меблів, які були виготовлені 50 і більше років тому, які можна передати у спадок. От це відчуття, що шафа з історією, ніби жива.

І якось всередині мене увімкнувся режим творити, відновити. У мене ж і професія про відновлення.

Я захотів ту хатку наповнювати старими українськими речами, але не лише з Львівщини, а з усієї України.

Наталія:

Усю попередню зиму нас психологічно витягувало те, що ми шукали та збирали старовинні речі: рушники з Полтавської області, глечики з Черкаської і Чернігівської областей. У нас багато речей з історіями. Їх люди надсилають з листами, мов, цю фіраночку вишила бабуся у такому-то році, вона в неї висіла вдома. А навесні ми поїхали і розвісили все в хаті.

Ми шукали ці речі через групу у Facebook “Етнобазар” і на OLX.

Також ми придбали шафу в сусідньому селі за 40 кілометрів. Мама бабусі, в якої ми її придбали, у 1942-1943 році під час війни виміняла ту шафу у євреїв за горнятко масла. Євреїв тоді знищували німці, і їм потрібна була їжа.

Також у Львові я придбав два сторічні стільці, які до того стояли в особняку. Потім прийшли більшовики, розікрали все, але люди врятували ці стільці. Тепер вони мають друге життя і це неймовірно.

Про місцевих жителів

Наталія:

Ми, на жаль, рідко бачимося з новими резидентами, але минулоріч ми всіх збирали в нашій хаті. Вона тоді була найбільш готовою з усіх. Гануся робила презентацію книги про Поморяни, прийшов автор книги, ми зварили глінтвейн, спілкувались, обговорювали ідеї щодо відновлення селища.

“Спадщина.UA" дуже переймається збереженням Поморянського замку, який наразі у жахливому стані. Туди ходять люди пити горілку, розкидають все сміття під ноги.

Ми з сусідами робили там толоку, з Києва для цього приїхали, хтось зі Львова. Все вичистили. Було дуже приємно долучитись і зробити щось власними силами.

Пройшло чотири місяці, і зараз гори з пляшок та іншого сміття такі самі, як і до прибирання. Чесно, не розумію, чи місцеві по-іншому не вміють, чи не хочуть.

Ми приїжджаємо і ця архітектура для нас – щось таке величне. А для когось це просто груда каміння.

Олександр:

У проєкті ревіталізації я ще вбачаю економічний розвиток самих Поморян.

Там вже є 14 резидентів. А хатинки завжди потребують догляду. Це купівля матеріалів, дошки, фарби, і так далі. Це все купується в місцевих магазинах. Запрошуються до роботи місцеві хлопці, наприклад, косарі. А люди там мають проблеми з роботою – і ми сприяємо налагодженню фінансових відносин. Це як вливання свіжої крові.

Загалом хочу подякувати місцевим людям. Мене дуже вразило те, що багато з них обізнані в своїй історії, культурі. Для них це важливо.

Наприклад, наша сусідка. Для неї важлива історія місцевої церкви, яка там з 17 століття. Вона шукає інформацію, дізнається, звідки та церква, намагається підтримувати її, збирати кошти. Вона нам навіть маленьку екскурсію зробила до Поморянського замку. Також місцеві підтримали ідею Ганнусі щодо створення музею. І люди знесли туди всі свої старовинні речі.

Там відчувається жива енергія в людях. Їм не все одно на їхній край.

Інша сусідка, яка допомагає нам підтримувати хату, підтоплює її, коли ми приїжджаємо, завжди молоком пригощає. Ми якось попросили затопити хату, заходимо, а там стоять квіти, сирник і горіхи.

Зараз ми трішки задонатили на допомогу молодому священнику. Він приїхав служити до церкви, йому знайшли хату. Одна жіночка ходила, збирала з односельчан гроші на ремонт. Я питаю, що треба? Каже, батарей немає. От ми нещодавно з приятелями відправили двометрову батарею для нього.

Отак люди один до одного тягнуться, і є цінність якась.

Про плани

Спочатку ми хотіли придбати хатинку для себе, щоб з друзями приїжджати, гриби збирати і просто енергетично насичуватися тим місцем, культурою, замками.

І ще там наша спілка резидентів, спільнота і спілкування – це про внутрішню творчу локацію.

Але зараз ми вже конкретно наповнили хатинку речима, Гануся була зачарована цим усім, зробила пост, і люди почали називати наш дім хата-музей. Хоча ми не планували робити тут музей.

Люди почали писати, що їм хочеться до цього також доторкнутися. І тому вже зараз розглядаємо варіант, щоб здавати нашу хату в оренду.

Хоча це трошки страшно, коли все збиралося своїми руками, це як додому когось спустити. Хоча ми розуміємо, що треба це дарувати людям, ці відчуття, щоб люди також наповнювались.

7 етносадиб, де можна відпочити від міста

Марія Іващук 20 липня 2023